Людина-амфібія - Олександр Романович Бєляєв
— Цього тобі відразу не поясниш, — позіхнувши, сказав Крісто. — Час уже спати. Гляди ж но, не залазь у свою ванну: батько гніватиметься, — І Крісто пішов.
Рано-вранці Крісто вже не застав Іхтіандра. Кам’яна підлога була мокра.
— Знов у ванні спав! — пробурмотів індіанець. — А потім, мабуть, поплив у море.
На сніданок Іхтіандр прийшов, дуже запізнившись. Він був чимось схвильований. Поколупавши виделкою шматок біфштекса, сказав:
— Знову смажене м’ясо!
— Знову, — суворо відповів Крісто. — Так лікар звелів. А ти знову сирої риби наївся в морі? Так ти зовсім одвикнеш від смаженої їжі. І у ванні спав. На ліжку спати не хочеш, — зябра від повітря одвикнуть, і знову скаржитимешся, що в боках коле. Приїде лікар, я поскаржусь йому на тебе. Зовсім не слухаєшся.
— Не кажи, Крісто. Я не хочу засмучувати його. — Іхтіандр похилив голову і замислився. Потім він раптом підвів на індіанця свої великі, тепер засмучені очі і сказав: — Крісто, я бачив дівчину. Я ніколи не бачив нічого прекраснішого — навіть на дні океану…
— Навіщо ж ти нашу землю лаяв? — сказав Крісто.
— Я плив на дельфіні вздовж берега і недалеко від Буенос-Айреса побачив її на березі. У неї очі сині, а волосся золоте. — І Іхтіандр додав: — Але вона побачила мене, злякалась і втекла. Навіщо я надів окуляри й рукавиці? — Помовчавши, він заговорив зовсім тихо: — Одного разу я врятував якусь дівчину, що потонула в океані. Тоді я не помітив, яка вона з себе. А що коли це та? Мені здається, що у тієї теж було золотаве волосся. Так, так… Я пригадую… — Юнак замислився, потім підійшов до дзеркала і вперше в житті глянув на себе.
— І що ж ти робив далі?
— Я чекав її, однак вона не повернулася. Крісто, невже вона ніколи більше не прийде на берег?
«А це добре, що йому подобається дівчина», — думав Крісто. Досі, як не вихваляв старий індіанець місто, йому ніяк не вдавалось умовити Іхтіандра піти до Буенос-Айреса, де Зуріта легко міг би схопити юнака.
— Дівчина може і не прийти на берег, але я допоможу тобі розшукати її. Ти одягнеш міське вбрання і підеш зі мною до міста.
— І я побачу її? — вигукнув Іхтіандр.
— Там багато дівчат. Можливо, побачиш і ту, що сиділа на березі.
— Ходімо зараз!
— Зараз уже пізно. До міста нелегко дістатися пішки.
— Я попливу на дельфіні, а ти підеш берегом.
— Який ти швидкий, — відповів Крісто. — Ми вирушимо завтра разом, удосвіта. Ти випливеш у затоку, а я чекатиму на тебе з костюмом на березі. Та й костюм ще треба роздобути… («За ніч я встигну побачитися з братом», — подумав Крісто.) Отже, завтра вдосвіта.
У МІСТІ
Іхтіандр виплив із затоки і вийшов на берег. Крісто вже чекав його з білим міським костюмом у руках. Іхтіандр подивився на вбрання так, немовби йому принесли гадючу шкуру, і, зітхнувши, почав одягатися. Мабуть, йому рідко доводилось надівати костюм. Індіанець допоміг юнакові зав’язати галстук і, оглянувши Іхтіандра, був задоволений його зовнішністю.
— Ходімо! — весело сказав Крісто.
Індіанець хотів вразити Іхтіандра і повів його головними вулицями міста — Авені да Альвар, Вертіс, показав площу Вікторії з кафедральним собором і ратушею в маврітанському стилі, площу Фуерто і площу Двадцять п’ятого травня[9] з обеліском Свободи, навколо якого росли чудові дерева, та президентський палац.
Та Крісто помилився. Гуркіт, рух великого міста, пилюка, задуха, метушня зовсім приголомшили Іхтіандра. Він намагався знайти в натовпі дівчину, часто хапав Крісто за руку і шепотів:
— Вона!… — Та одразу ж помічав, що помилився: — Ні, це інша…
Настав полудень. Спека стала нестерпною. Крісто запропонував зайти до невеличкого ресторану, що містився у підвалі, поснідати. Тут було не так спечно, але галасливо і задушливо. Брудні, бідно вдягнені люди курили смердючі сигари. Від диму Іхтіандр задихався, а тут що голосно сперечалися, вимахуючи пожмаканими газетами і вигукуючи незрозумілі слова. Іхтіандр випив дуже багато холодної води, однак не доторкнувся до сніданку, сумно промовивши:
— Легше відшукати знайому рибку в океані, ніж людину в цьому людському вирі. Ваші міста гидкі. Тут задуха і дуже погано пахне. У мене починає колоти в боках. Я хочу додому, Крісто.
— Добре, — згодився Крісто. — Зайдемо лише до одного мого приятеля — і повернемось.
— Я не хочу заходити до людей!
— Це по дорозі. Я не затримаюсь.
Розрахувавшись, Крісто вийшов з Іхтіандром на вулицю. Похиливши голову, важко дихаючи, ішов Іхтіандр слідом за Крісто повз білі будинки, повз сади з кактусами, маслиновими і персиковими деревами. Індіанець вів його до свого брата Бальтазара, що жив у Новому порту.
Біля моря Іхтіандр жадібно вдихав вологе повітря. Йому хотілося зірвати з себе одяг і кинутися в море.
— Зараз прийдемо, — сказав Крісто, боязко поглядаючи на свого супутника.
Вони перетнули залізничну колію.
— Прийшли. Ось тут, — сказав Крісто, і вони спустилися до напівтемної крамнички.
Коли очі Іхтіандра звикли до напівтемряви, він здивовано озирнувся. Крамниця скидалася на куточок морського дна. Полиця і навіть частина підлоги були завалені черепашками — дрібними, великими, витими, стулчастими. Зі стелі звисали разки коралів, морські зірки, чучела морських риб, засушені краби, дивовижні мешканці моря. На прилавку, під склом, лежали в шухлядах перлини. В одній шухлядці були рожеві перлини — ловці називали їх «шкірою ангела». Іхтіандр трохи заспокоївся серед знайомих речей.
— Спочинь, тут прохолодно і тихо, — сказав Крісто, всаджуючи юнака на старий плетений стілець.
— Бальтазаре! Гуттієре! — гукнув індіанець.
— Це ти, Крісто? — озвався голос з другої кімнати. — Іди сюди!
Крісто нахилився, щоб увійти у низенькі двері, що вели до другої кімнати.
Тут була лабораторія Бальтазара. Тут він легким розчином кислоти відновлював втрачений від вогкості колір перлин. Крісто щільно причинив за собою двері. Тьмяне світло падало крізь невеличке вікно в стелі, освітлюючи пляшечки і скляні ванночки на старому, почорнілому столі.
— Добридень, брате. Де Гуттієре?
— Пішла до сусідки по праску. Мережива та стрічечки на думці. Зараз повернеться, — відповів Бальтазар.
— А Зуріта? — нетерпляче запитав Крісто.
— Пропав десь, клятий. Учора ми з ним трохи посварилися.
— Все через Гуттієре?
— Зуріта перед нею, як вуж, звивався. А вона йому одно у відповідь: «Не хочу й не хочу». Що ти з нею вдієш? Вередлива і вперта. Забагато про себе думає. Не Розуміє того, що кожна індіанська дівчина, навіть найперша красуня, вважала б за щастя вийти заміж за таку людину. Власну шхуну має, артіль ловців, — бурмотів Бальтазар, купаючи перлини в розчині. — Мабуть, Зуріта вином досаду заливає.
— Що ж тепер нам робити?
— А ти привів?
— Сидить.
Бальтазар,
