Двір Хаосу - Роджер Желязни
— Просто камінець, — сказав я.
Знову почалися танці. Голоси стали голосніше. Я прикінчив свій ель і він знову наповнив мій кубок. Заколивався вогонь. Нічний холод забрався з моїх кісток.
— Затишне у вас тут містечко, — зауважив я.
— О, так. Саме так. Служило воно нам з незапам'ятних часів. Чи не хочете оглянути?
— Спасибі. Ні.
— Я так і думав, але моїм обов'язком господаря було запропонувати. Ми так само будемо раді, якщо ви приєднаєтеся до танців, якщо побажаєте.
Я похитав головою і засміявся. Думка, що я буду скакати в цьому містечку, викликала у мене образи з Свіфта.
— Все одно спасибі.
Він витягнув глиняну трубку і почав набивати її. Я вибив свою власну і зробив теж саме. Всяка небезпека, здавалося, минула. Він був досить добродушним маленьким хлопцем, а інші здавалися тепер нешкідливими з їх музикою і танцями…
І все ж… Я знав розповіді з іншого місця, далеко, ох, далеко звідси… Прокинешся вранці голий, в якому-небудь полі, а всі сліди цього закладу пропали… знав же ж…
Кілька ковтків не здавалися великою небезпекою. Вони зігрівали мене тепер, а пронизливість волинок і цигикання скрипок були приємними після поворотів і стрибків через Відображення, від яких німіє мозок.
Я притиснувся спиною до стіни і задимів трубкою. Я спостерігав за танцюючими.
Чоловічок все говорив, говорив. Всі інші ігнорували мене. Добре. Я слухав якусь фантастичну байку про лицарів, війни і скарби. Хоча я слухав її менше, ніж впіввуха, вони заколисували мене, і навіть вивудили кілька смішків.
Усередині, однак, моє погане «Я» попереджало мене: «добре, Корвін, ти прийняв досить, час прощатися і йти…»
Але мій стакан здавалося по якомусь чарівництву наповнився знову, і я прийняв його і пригубив з нього. Ще один, ще один. Все — о'кей.
— Ні, — сказало моє інше «Я», — він зачаровує тебе. Хіба ти цього не відчуваєш?
Я не відчував, що якийсь карлик зможе так перепити мене, що я опинюся під столом. Але я був стомлений, а поїв мало. Напевно, треба б було бути обачнішим…
Я відчув, що клюю носом. Я поклав трубку на стіл. Кожного разу, коли я моргав, вимагалося, здається, все більше часу, щоб знову відкрити очі. Я тепер приємно зігрівся, при всього лише слабенькому милому поколюванні оніміння в моїх мускулах.
Я себе двічі зловив на тому, що клюю носом. Я спробував думати про своє завдання, про свою особисту безпеку, про Зірку… Я щось пробурмотів, все ще смутно пильнуючи за своїми повіками. Було б так добре, просто залишатися в такому ж стані ще півхвилини…
Музичний голос чоловічка став монотонним, впав до гудіння. Насправді справі не мало значення, що він говорив.
Заіржала Зірка.
Я рвучко випростався, широко розкривши очі і сцена, що відкрилася переді мною, начисто вимела всякий сон у мене з голови.
Музиканти продовжували свій виступ, але тепер ніхто не танцював. Всі бенкетуючі тихо наближалися до мене. Кожен тримав щось у руці — кубок, дубину, меч… Той, що в шкіряному фартусі, розмахував своїм сікачем. Мій співрозмовник якраз притягнув товсту палицю звідти, де вона стояла біля стіни. Кілька з них замахувалися дрібними шматками меблів. З печер, неподалік від ями з багаттям, з'являлися все нові і у них були камені і дубини. Всякі сліди веселощів зникли, і їх обличчя тепер або нічого не висловлювали, скривившись в гримасах ненависті, або дуже бридко посміхалися. Гнів мій повернувся, але він не був дочиста розпеченим, який був зі мною раніше. Дивлячись на цю орду перед собою, я не мав ані найменшого бажання возитися з нею. Прийшла, трохи понизивши мій гнів, обачність. У мене було завдання. Мені не слід тут ризикувати своєю головою, якщо я зможу придумати інший спосіб впоратися з ситуацією. Але я був впевнений, що розмовами мені не звільнитися. Я глибоко зітхнув. Я побачив, що вони готові кинутися на мене, і подумав раптом про Бранда і Бенедикта в Тир-на-Нготі. Бранд же навіть не був повністю налаштований на Камінь. Я знову зачерпнув сил з цього вогнянного камінчика, стаючи підтягнутим і готовим покласти навколо себе купу трупів, якщо справа дійде до цього. Але спершу я спробую добратися до їх нервової системи…
Я не був упевнений, як зумів зробити це Бранд, тому я просто потягнувся до Каменя, як я поступав, коли міняв погоду. Дивна річ, музика як і раніше грала, як ніби ця акція маленьких людців була всього лише якимось поганим продовженням їх танцю.
— Стояти струнко, — я вимовив це вголос і вклав у це всю свою волю, стаючи на ноги. — Замріть. Перетворіться на статуї. Всі ви.
Я відчув тяжку пульсацію в своїх грудях. Я відчув, як сила виходять назовні, точнісінько, як у тих інших випадках, коли я застосовував Камінь.
Мої мініатюрні нападники застигли. Найближчі стояли, остовпівши, але серед тих, хто в тилу, був ще рух. Потім волинки випустили божевільний вереск і скрипки замовкли. І все ж я не знав, чи дотягнувся я до них, або вони самі зупинилися, побачивши, що я встав. Потім я відчув, як випливають з мене величезні хвилі сили, що продовжують все зібрання ущільнювати в матрицю нерухомості. Я відчув, що всі вони потрапили в капкан цього вираження моєї волі і, простягнувши руку, відв'язав Зірку.
Тримаючи їх з такою ж цілковитою зосередженістю, як все що я використовував, коли проходив через Відображення, я провів Зірку до дверей. Там я обернувся кинути останній погляд на завмерлі збори і штовхнув Зірку вперед себе по сходах. Стежачи за нею, я прислухався, але знизу не долинало ніяких звуків поновленої діяльності.
Коли ми вибралися, світанок уже висвітлив схід. Дивно, коли я сів на коня, то почув віддалене цигикання скрипок. Через кілька секунд мотив підхопили волинки. Враження було таке, що гулянню належало продовжуватися, ніби для них не мало значення, чи досягнули вони успіху у своїх задумах проти мене, чи ні.
Коли я вже повернув на південь, з дверей, які я тільки що покинув, мене окликнула маленька фігурка. Це був їхній ватажок, з яким я пив. Я натягнув поводи, щоб краще вловити його слова.
— І куди ви прямуєте? — Крикнув він мені вслід.
— Чому б і ні? До кінців Землі! — Гаркнув я у відповідь.
Він відколов джигу на своєму порозі.
— Щасливої тобі дороги, Корвін! — Крикнув він.
Я махнув йому рукою. Чому б і ні, справді? Іноді
