Фантастика Всесвіту. Випуск 3 - Павло Вежинов

— Чому ви такі пригнічені? Наче повертаєтесь з похоронів.

— Щось на зразок того, — відповіла Ельза.

Вона вже взяла себе в руки, віднайшла в собі сили для жартів. Дік здивовано відклав свій величезний сандвіч.

— Що значить «щось на зразок того»? — здивувався він. — У світі нема нічого, схожого на похорон…

— Є, — коротко відповіла Ельза.

— Що саме?

— Наприклад, народження.

— Де там, — засопів Дік. — Народження — це зовсім протилежне.

— Протилежне — ще не значить різне, — посміхнулась Ельза. — Як, на вашу думку, два кінці метра не однакові?

— Звичайно, ні. З одного боку — нуль, з протилежного — сто.

— Правильно, — погодилась Ельза. — А коли метром щось міряєте, чи дивитесь, з якого краю починати?

— Звичайно, — не здавався Дік.

— А на мою думку, це зайве. Як метр не повертатимеш, реальна міра залишиться такою ж, чи не так?

— Схоже, що так! — засміявся Дік.

Згодом, трохи подумавши, додав:

— Розумна дівчина. Ви вдвох могли б стати чемпіонами нашої вікторини…

Я нічого не відповів на цей сумнівний комплімент. Добре, що Ельза пожвавішала і забула про неприємну розмову. Але коли Дік пішов від нас, знову запанувало неприємне мовчання.

— Ніку, ходімо кудись де веселіше, — запропонувала Ельза.

— Ходімо, але я не знаю, де сьогодні може бути весело.

— Наприклад, на нове ревю до Мішеля.

— Спробуємо, — відповів я.

Ми знову взяли повітряне таксі. Цього разу ним керувала така огрядна жінка, що ледь вміщалась у своїй кабінці. Коли ми назвали адресу, вона поглянула на нас неприязно.

— Це не серйозно… Дивуюсь, як люди можуть дивитись таку бридоту.

— Сьогодні ми вирішили бути несерйозними, — обережно озвалась Ельза.

— Мабуть, не вперше, — похмуро промовила жінка. — Сідайте.

Добрий старий Мітель нас не розчарував. Він підготував чудову пантоміму «Дівчино, поший собі сукню». І хореографія, і самі дівчата були неперевершені. Правда, ті, що зібрались у залі, суконь не носили і не бажали їх шити. Вони голосно сміялись і відпускали жарти на адресу артистів. З великим задоволенням я б ляснув когось із Них, але не мав настрою. Мені було сумно, хоча Ельза не зводила з акторів захопленого погляду. Кілька разів вона краєм, ока поглянула на мене, лагідно доторкнулась до моєї руки:

— Вибач мені, Ніку, — прошепотіла вона. — Ось побачиш, усе владнається. Коли я повернусь, побачиш…

Згідно неписаного закону після закінчення пантоміми на сцену вийшов Мішель, білий, як альбатрос, і усміхнений, як хлоп’я. Він був чарівний — ті, хто щойно підсвистували, тепер гаряче аплодували. Усміхаючись і посилаючи присутнім повітряні поцілунки, вічний актор сховався за кулісами.

— Ходімо, — злякано мовила Ельза. — Ходімо, поки не ввімкнули світло…

Ми вийшли на терасу. Щойно настали сутінки. В небі пропливали повітряні таксі. Над ними плавно кружляло наше нічне штучне сонце. Пройде з півгодини— і воно засяє прозорим блакитнуватим світлом. Розпочнеться найкращий час нашої доби — час забав. Весь рух зупиниться, вулиці заповнить натовп людей. О десятій повернеться до своїх домівок малеча. Цієї ночі розпочнеться карнавал медиків-найкращий поміж студентських карнавалів. Я гадав, ми будемо там разом з Ельзою, самі у великому натовпі. Ми б повернулись на світанку, коли нічне сонце геть зблідне на чистому небі. Нічого з цього не вийшло, і, схоже. в цьому винен цей клятий Мойсей…

— Ніку, я маю йти готуватись, — мовила Ельза.

Вперше у її голосі зазвучала провина.

— Тебе чекати?

— Звичайно. Я заїду за тобою о десятій.

Вона справді прибула о десятій у блискучому аеробусі Наукового центру. Була не одна, з десяток молодих людей сиділи у м’яких кріслах і неприязно поглядали на мене. Волосся у них поріділо, очі були тьмяні. Не я винен у тому. що вони не стежили за своїм волоссям. Мабуть, цим вони хотіла засвідчити свою відданість науці і зневагу до радощів життя. Всі зосереджено мовчали, але я відчував, що вони ревнують до мене Ельзу. Вона була збуджена і пожвавлена, розповідала їм про пантоміму Мішеля, яку ніхто з них не бачив. Вони, либонь, і не слухали її, лише захоплено спостерігали за нею. Зрештою ми приземлились серед дивних антен центру. Як тільки ми з Ельзою залишились наодинці, настрій у неї відразу впав, очі сповнились тугою.

— Ніку; вір, усе скінчиться добре.

— Я ніколи не сумнівався в цьому, — досить бадьоро відповів я.

Вона зраділа.

— Ось бачиш! А тепер усміхнися.

— Не можу. Ельзо. Я боюсь, що мої прудкі ноги вже ніколи не наздоженуть тебе…

— Не говори так, Ніку.

— Коли ти повернешся, Ельзо?

— Не знаю. Повідомлення буде в пресі. Але я переконана — першим міжзоряним кораблем… Ти чекатимеш мене?

— Чекатиму. Але ти мене не побачиш. На зустрічі, напевне, буде все місто.

— Ніку, будь певен, я побачу тебе, — відповіла вона.

Потім зіпнулась навшпиньки і поцілувала мене. Це було так несподівано, що я навіть не встиг її пригорнути.

— До побачення, Ніку.

Через годину я був у бункері разом з десятком інших людей і з тривогою чекав на запуск. На кутах стартового поля стояли чотири башти химерних форм. Це були чотири найкращі в світі кваркові генератори — справжнє чудо техніки. Поміж них на низенькій металевій платформі лежала капсула — ідеальна срібляста сфера. Вона видавалась не більшою за людський зріст, і я здригався, уявляючи в ній Ельзу. зігнуту, як черв’ячок. Поміж присутніх я впізнав кількох тих, що летіли з нами в аеробусі. Їхні обличчя були серйозні й зосереджені, в поглядах поблискувала тривога.