Пісні далекої Землі - Артур Чарльз Кларк

Виявляється, побудувати розумну й гуманну цивілізацію, цілком звільнену від страху перед надприродними силами, таки можливо! Хоч засадничо я проти всякої цензури, здається, що ті, хто готував архіви для цієї колонії, впоралися з майже неможливим завданням. Вони пропололи всю історію й літературу десяти тисячоліть, і результат виправдав їхні зусилля. Нам слід вельми обережно підбирати для них твори мистецтва, хоч би якими прекрасними й хвилюючими вони були.

Талассіан ніколи не отруювали продукти розпаду мертвих релігійних культів, і за сім століть тут не з’явився жоден пророк, аби проповідувати якусь нову віру. Навіть слово «Бог» майже зникло з їхнього лексикону, і їх надто дивує — чи, може, тішить — коли вживаємо його ми.

Мої друзі-вчені полюбляють таку приказку: з однієї цифри не вийде добрих статистичних даних, і тому я не певен, чи можна робити якісь висновки з того, що в цьому суспільстві релігія зовсім відсутня. Ми знаємо також, що генетичний відбір на Талассу було проведено дуже ретельно, щоб якомога позбавити цю колонію соціально небажаних рис. Так-так, я знаю, що лише біля п’ятнадцяти відсотків людської поведінки зумовлено генами, але то вельми значна частка! І талассіани, здається, навдивовижу вільні од таких неприємних рис, як заздрість, нетерпимість, ревнощі, гнів. Чи є це все виником лише скерованого відбору?

Як кортіло б мені дізнатися, що сталось із тими кораблями-розсіювачами, які відправлялися в двадцять шостому столітті різними релігійними угрупованнями! Як оті мормонівські «Ковчег Завіту», «Меч Пророка» та ще з півдюжини. Цікаво, чи хтось із них мав успіх і яка була роль релігії в перемозі чи невдачі їхньої місії. Можливо, пізніше, коли налагодять місцеву комунікаційну систему, ми дізнаємося, що сталося з тими давніми піонерами космосу.

Одним із наслідків суцільного атеїзму на Талассі є явна нестача лайливих виразів. Коли талассіанин упускає собі на ногу щось важке, він не може знайти потрібного лайливого слова. Навіть звичні для нас посилання на тілесні функції — то для них недвозначні речі, вживані лише в прямому розумінні слова. Майже єдиним вигуком на всі випадки є «Кракан!», і вони ним явно зловживають. Але це показує, яке враження справив на них вулкан Кракан, коли вибухнув чотириста років тому; я сподіваюсь побувати там до нашого відльоту.

До нього ще багато місяців, але я вже зараз боюсь. Не можливих небезпек, ні, бо як щось станеться з кораблем, я ніколи про це не дізнаюсь. А того, що буде розірвано ще одну ланку зв’язку з Землею, а отже, моя люба, і з тобою.

— Президентові це не сподобається, — не приховуючи задоволення, мовила мер Уолдрон. — Він палко бажає, щоб ви обрали собі Північний острів.

— Знаю, — відказав віце-командир корабля Малина. — І нам дуже не хотілося б його розчаровувати — адже він так нам допомагає. Але Північний острів надто скелястий, а ті прибережні ділянки, які б для нас згодилися, вже забудовані. Зате ми виявили нічим не зайняту бухточку з дуже пологим пляжем усього в дев’яти кілометрах від Тарни — для нас вона підійшла б ідеально.

— Звучить занадто добре, щоб повірити. А чому це вона не зайнята, Бранте?

— То був Мангровий Проект. Усі дерева повсихали — досі причина невідома — й ніхто так і не насмілився навести там порядок. Там страшенне безладдя, та ще гірший сморід.

— Отже, маємо там зону екологічного лиха — що ж, ласкаво прошу, капітане! Сподіваюсь, ви лише поліпшите обстановку.

— Можу запевнити, що наша фабрика чудово впишеться до ландшафту і не завдасть найменшої шкоди середовищу. І, зрозуміло, вона буде демонтована після завершення робіт. Якщо тільки ви не забажаєте зберегти її.

— Спасибі, але сумніваюсь, що нам будуть хоч якоюсь мірою корисні оті кількасот тонн льоду щодня. Тим часом, які засоби може вам запропонувати Тарна — житло, харчування, транспорт? Ми з радістю допоможемо вам. Адже, гадаю, тут працюватиме чимало ваших.

— Десь біля сотні, і ми вам вельми вдячні за гостинність. Але, боюсь, гості з нас будуть неспокійні: нам доведеться вести наради з кораблем будь-якої пори дня і ночі. Тож нам треба триматися разом, і прошу пробачення, але будь-яке інше місце нас просто не влаштує. Отож як тільки ми змонтуємо наші збірні будиночки, то переїдемо до них разом з усім устаткуванням.

— Думаю, ви маєте слушність. — Мер зітхнула. Вона весь час міркувала, як би їй, порушивши протокол, запропонувати свої покої для гостей імпозантному капітан-лейтенантові Лоренсону замість ординарного капітана Малини. Проблема ця здавалась нерозв’язною; тепер, на превеликий жаль, вона й зовсім не виникне.

Вона почувалась такою засмученою, що вже мало не піддалася спокусі подзвонити на Північний острів до свого останнього офіційного чоловіка, щоб запросити на вихідні. Але той негідник, очевидно, знов відмовиться, і це буде для неї аж надто велика неприємність.

Навіть уже вельми старою жінкою Мірісса Леонідас добре пам’ятатиме ту мить, коли вперше побачила Лорена. Навряд чи їй запам’ятається перша зустріч із кимсь іншим, навіть з Брантом.

І справа була не в новизні вражень: інші земляни — а їх вона бачила ще до того, як зустріла Лорена, — ніяких особливих емоцій в неї не викликали. Взагалі більшість із них узагалі могли зійти за талассіан, коли б тільки дати їм кілька днів позасмагати на сонці.

Та Лорена це не стосувалося: його шкіра не засмагала, а дивовижний чуб ставав, коли можливо так сказати, ще сріблястішим. Саме це, певно, вперше звернуло на себе її увагу, коли вона побачила, як він виходив від мера Уолдрон разом із двома колегами, кожен з дещо розчарованим виглядом, що не дивувало, бо було звичним наслідком спілкування з цими сонними, але твердокам’яними тарнійськими бюрократами.

Їхні очі зустрілись, але тільки на мить. Мірісса продовжила свій шлях, але, зробивши кілька кроків, без усвідомлення мотивів цього вчинку, раптом зупинилась і поглянула назад через плече — щоб узріти, як цей гість сам витріщив на