Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

вчитися такій полум’яній вірі в життя, яку несуть Юрко, оці люди, котрі вирощують живі квіти на могилі. Треба бути таким, як цей воїн, цей співець-композитор, що став невмирущим у серцях людей. І відкинути геть печаль, сум, песимізм, сумніви. Живі квіти на могилі — ось достойний символ. Радість. Тільки радість треба нести в життя. Я віднині заперечую горе, його нема, не повинно бути. Справді, навіть найтяжче горе проходить, забувається, розвіюється в плині життя. Але доки воно гніздиться в серці і панує над людиною, скільки енерґії воно пожирає, скільки найкращих сил?! Традиція дика, непотрібна. Відлуння моторошної планети Аїда. Скажуть, горе — це природно, це вияв ставлення людини до покійного, до втраченого. Хай так. Але радість оновлення, любові, творчості, радість продовження життя панує над епохами, над громами руїни і занепаду, над втратами і смертями. Ті, хто загинув в ім’я життя, безумовно не хотіли б, щоб над їхніми могилами звучали одні плачі та голосіння.

Який урок для мене. Розкис, втративши прихильність милої дівчини. Атавізм. Віднині хай живе радість!

Дав Юркові згоду залишитися в селі. Поїду в район, домовлюся про роботу, познайомлюся з тутешніми інтелігентами, пошукаю помічників у моїх задумах, дослідах. Попереду нові світи, нові, леґендарні краї.

Сьогодні прийшов лист від мами й Романа.

Мама плаче, бідкається, свариться. Називає мене білою вороною, пише, що я зрадив традиції роду, викинув на смітник усі її турботи про мене, про моє майбутнє.

Жаль мені її, але що я вдію, коли вона сліпа? Коли вона не розуміє, де моя доля.

Роман запрошує на весілля, чи то пак на заручини. Весілля буде в листопаді. Прийдуть академіки, доктори, всякі заслужені діячі. Буде, як пише Роман, «урочисто». І, звичайно, Роману забезпечено новий східець. До доктора.

Що ж, поїду. Подивлюся ще раз в її очі, побажаю щастя. Яке воно в неї? В чому?

Я так і не встиг почути з її вуст, що таке щастя. Оксанонько, серце моє, що з нами сталося, чому? Що ти наробила?

Стій, зупинися, Євгене! Знову даєш волю атавізму. Ти забув, про що недавно писав?

Радість, радість, радість».

Мелодія п’ята
«А ЩО ЛЮДИ СКАЖУТЬ»
СКРИПКА

Нема темного залу, що схожий на тривожну безодню. Нема сотень жадібних очей. Нема юпітерів, що нахабно мацають, обнімають, висвітлюють тоненьку постать у темній сукні. Все зникло, розтануло.

Оксана залишилася сама. Вона зрослася зі скрипкою, з мелодією. Неможливо роз’єднати їх, усе в поєднанні, в багатоцвітному потоці музики, граціозних руках, блиску великих юних очей.

Вона пливе у просторі, серед дивного марева. Вона кидає на землю блискавиці, вражає ними людей, проливає на поля життєдайні дощі, вітром-ураганом котиться над темно-зеленими шатами лісів, жене грізні вали в океані. Вона заглиблюється в космос, обнімає тремтливі зірки, ронить звідти на нічне небо мерехтливі метеори.

Радіє скрипка, сумує і плаче. Плаче несказанною тужливою мелодією. За чим вона сумує? За ким?

Оксана заплющила очі. Прислухається до звуків, породжених її пальцями, її серцем і душею. Їй здається, що скрипка вже звучить помимо її волі. Що ж вона жадає сказати?

Щось втратила Оксана. Дороге, незабутнє, неповторне. Де воно? В яких краях його шукати? Якими стежками йти до нього? Скрипко, не завдавай мені болю! Скрипко, ти рвеш моє серце, розпанахуєш душу, і не відатимуть ті, хто слухає, чому зупинилося серце? І я не знатиму. А може, знатиму? Чий голос я чую, скрипко, в твоєму ніжному голосінні? Чиї очі маряться мені, чий подих я відчуваю в твоєму затиханні?

Тихо, серце. Цить…

Пройдено ті стежини. Заросли вони хащами. Ти сама сіяла там зернята чортополоху, бур’янів, Оксано. Ніхто не винен.

Тихо, серце! Не край мені душу, скрипко!

Грім обвалюється на скрипачку. Стогне й вирує зал. Високо здіймаються її схвильовані груди. А очі напівзаплющені. Вуста не всміхаються.

Мовчить скрипка. Знову тиша в залі. Жадібна тиша.

Знову чекають невситимі слухачі твоїх чарів, Оксано. Але чому ж плач лунає в просторі, в серці? Чому? Адже скрипка мовчить?

КАТАСТРОФА

Євген тихенько зайшов у коридор, прислухався. В кімнатах звучала скрипка. Крізь прозорі двері миготіли синюваті тіні. Телевізор працює. Це грає вона, Оксана. Євген пізнає її поміж десятків інших скрипалів.

На вішалці плащі, пальта, капелюхи. Багато гостей, поважних, іменитих. Ясно. Чекають Оксану. Будуть заручини.

Євген гірко всміхнувся, зітхнув. Що ж, він не спізнився. Поздоровити, проголосити тост. Загорлати «гірко!» Вони цілуватимуться. Боже, для чого я сюди приїхав? Радосте моя, пекучий болю, куди подіти тебе? Навіщо я ворушу лезо в серці, дивлюся в криницю, з якої мені не пити води? В селі було так гарно. Привітні сади, зажурені поля. Нові люди, чудова молодь. Я вже забув, затамував свій біль, а тепер мене знову покликано на глум, на терзання. Писав — радість, а одразу розкис! Чужу біду руками розведу, а свою? Тримай себе в руках, Євгене.

Постояв трохи перед дверима, подумав. Потім рішуче повернув на кухню.

Дві плити горіли синюватим полум’ям. На них смажилась і парилась усяка всячина. Клава стояла біля відчинених дверей і дивилася на екран телевізора, тримаючи в руках велетенського ножа, ніби