Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
Тоді легко провести наступний штрих у розумінні нашого покликання. Квітка прискорила нашу появу на планеті, допомагала формувати нашу мисль, естетику, творчість. Для чого? Щоб зробити з нас космічних садівників, щоб вивести нас у безмірність, де ми зможемо засівати життям ще пустельні планети. Яке вражаюче покликання — стати космічним сіячем! Хто відмовиться бути другом квітки, її посланцем у безмір? Хто знехтує такою місією?
Може, це нерозкрита сторінка пізнання? Спробувати намацати можливості контакту з розумом рослин, серйозно поставитись до цього. Унікальність такого завдання та експерименту очевидна. А які можуть бути вражаючі результати! Якщо квітка СВІДОМО відповість нам, якщо вона відчує, збагне, що ми нарешті стали воєдино з природою, тоді відкриються еволюційні криниці сили й могутності, які поки що приховані, до яких ми добираємося з громом, муками і насильницьким волюнтаризмом.
Народ передає леґенди й казки про «мову трав і квітів», про людей, котрі відали тайнами контакту із зеленим покривалом матері природи.
Сьогодні в Інституті фізики відбулася цікава бесіда з хлопцями про можливості свідомого контакту з живим світом, з рослинами. Вони загорілися. Потім ми, жартуючи, пішли до начальства. І дарма. Бо в цій справі не слід жартувати, а діяти якнайсерйозніше. Академік М., вислухавши уважно й коректно, запитав:
— Чого ж ви власне хочете? Ви, як музикант? Що бачите спільного між мелосом і фізичними завданнями, які розв’язує наш інститут?
Я запропонував відкрити відділ вивчення взаємозв’язку рослин, людей, всього живого світу. Спробувати експериментувати по встановленню контакту, свідомого контакту спочатку хоча б з допомогою музики, ритму, світла, слова, пісні.
— Гм, — сказав академік, похитуючи скептично головою. — Як у вас все це легко, по щучому велінню. Спалахнула архіфантастична думка про «розмову з квітами», а ви вже готові її пропаґувати на міжнародних наукових форумах. Що за самодіяльність, що за прожектерство!
— Нам ніколи займатися прожектами, — сміючись, підхопив професор Колотенко, сухорлявий, схожий на загострену сокиру, вчений, заступник директора. — Хочете — пишіть фантастичні твори. А у нас — план. Що? На добровільній основі? Без грошей? Знайдуться ентузіасти? Ще гірше. Самодіяльність, безплановість. І взагалі, це не наш профіль. Це зв’язано з людиною, рослиною, з життям. А в нас — фізика!
Професоре, шановний професоре! Навіщо ж тоді фізика, якщо вона не зв’язана з життям?
Хлопці запропонували мені піти в Інститут біофізики. Ближче, мовляв, по профілю. Я вже був розігнався, а потім по дорозі зустрів давнього знайомого Юрка Бондаренка. Він набагато старший від мене, але закінчив консерваторію лише кілька років тому. Цікавий хлопець. Ще підлітком був у партизанах. Тепер повернувся до рідного села Зеленьки, керує там Палацом культури, піднімає самодіяльність, пропаґує народну пісню, творчість. І разом з тим палкий прихильник квітникарства, закоханий у живу природу, в рослинний світ. Каже, що в селі тепер непочатий край роботи. Пропонує їхати з ним, знайти для себе місце в їхньому районі. Я розповів йому про свої фантастичні думки, про намір експериментувати з рослинами, квітами. Про глибинний вплив ритму пісні, музики на працю, настрій, на здоров’я людини, ріст рослин. Юрко захопився моєю ідеєю, мов дитина.
— Я й сам інколи думав про таке, — сказав він. — Справді, вже давно відомо, що людям навіть іти під марш веселіше, легше. Під пісню гарно й працюється, де й сили беруться. Дехто скаже, що це самогіпноз, що це вплив колективності, згуртованості. Але ж гармонійна музика збуджує в просторі, в орґанізмі додаткові резонансні запаси енерґії. Ти це здорово придумав, щоб експериментувати. Не лише теорія, а одразу й практика. Хто зна, що відкриється в результаті таких експериментів? Увесь світ — ритм. Гармонійний чи дисгармонійний. Від нас залежить, який вибрати.
— Прекрасно, що ти збагнув одразу мою думку, — зрадів я. — Звичайно, ніхто не вимагатиме, щоб над полями, скажімо, звучали симфонії для активізації злаків. Але ж можна провести експерименти в оранжереї, на невеликій ділянці. Виростити квіти, помідори, яблука під музику і без неї, під мелодію Чайковського, Баха, Моцарта і під сучасний какофонічний джаз. І порівняти результати. Я певен, вони будуть разючі. А потім перейти до контакту людей і рослин. Це ж лише початок пошуку взаємозв’язку мелодії, пісні з життям, з розумом. Пізніше можна буде перейти до складніших, таємничих явищ.
Юрко обняв мене.
— Слухай, їдь до нас. Все це можна робити в селі. Я допоможу, знайдуться розуміючі вчителі, агрономи, садівники. Хлопці й дівчата — орли! Вся земля наша лабораторія. Їдьмо, брате, не пожалкуєш!..
Таки поїду. Їй-право, поїду.
В гостях у Юрка. Село Зеленьки на Правобережжі. Мені тут дуже подобається. На лівому березі блакитні пасма лісів, зелункувато-сіра стрічка Дніпра. А довкола села яруги, ниви, поля, золота стерня, сади з червонобокими яблуками, верби понад шляхом. Село розбудовується, багато сучасних будинків-котеджів, нова школа десятирічка, багатий колгосп з розмаїтим господарством. І ще одне диво — унікальний меморіал, що вразив мене своєю леґендарністю. Могила героя, який загинув у сорок першому, захищаючи підступи до села, до переправи. Напис на обеліску: «Солдат-композитор Микола Горенко». Біля Вічного вогню завжди квіти, навіть узимку, при найлютіших морозах, живі троянди нагадують людям про невмирущість героїв. Юрко розповів мені історію цієї могили. Ціла повість. На тім боці, в селі Сміяни, досі живе вдова загиблого бійця, знаменита партизанка Олена Горенко, заслужена вчителька республіки. Треба буде провідати її, Юрко казав, вона щира, мудра і приязна жінка, може багато цікавого розповісти про солдата-композитора.
Думав цілу ніч, судив сам себе. Треба
