Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
— От коли нагодуємо всю Землю, — засміявся Н., — тоді й почнемо думати «вищими катеґоріями».
— Ситість не відкриває двері мудрості, — зітхнув я. — Треба вже тепер заохочувати дітей до тайни. Щоб тайна стала для них такою ж потребою, як хліб, повітря, більше, ніж повітря.
— Ти невиправний мрійник, — поплескав мене по плечу Н. — У мене є для тебе цікава пропозиція. Чому б тобі не піти до нас працювати? Га?
— Топити груби? Чи розважати вас грою на бандурі?
— Та ні. Музично-фантастичним каталізатором. Щоб руйнувати, перемішувати нашу проґраму. А то ми, справді, не можемо інколи вискочити з колії, проробленої попередниками. Треба ж частіше вискакувати з цієї колії, шукати нових.
— Щоб знову вскочити в іншу колію? — пожартував я. — Що ж, твоя пропозиція заманлива. Подумаю. Тільки тоді в інституті фізики треба створювати ще один відділ.
— Відділ безвідповідальних експериментів, — підхопив Н.
Так, жартуючи, ми й розійшлися.
Сиджу самотній у своїй «келії». Всі вже сплять. Тільки Клава ще порається на кухні. Я чую, як вона шарудить за стіною. По-моєму, найчуліша людина в нашій сім’ї. Я помічаю, що вона завжди стає на бік скривдженого. Мама на неї кричить, а вона не звертає на те уваги. Принципова і щира.
У вікні блимають зірки. Небо глибоке, таємниче. Між дахами будинків воно особливо кличне, захоплююче. В ці хвилини відчуваєш убогість таких поглядів, як у Романа або навіть у Н.
Ні, ні, не лише очевидністю пізнається світобудова, наше материнське лоно. Воно глибинне, багатовимірне, всеосяжне. Космос — мов безмежний діамант з безліччю граней. Міниться, переливається, манить, обіцяє. Але здобуде його таємниці лише той, хто сміливо заглядає очима розуму у прірву незвичайного, небувалого, хто визнає поза всякою мірністю велику надмірність. І не лише пізнає, а й прийме її в серце, в чуття.
Я заплющую очі. Намагаюся охопити свідомістю безмежний простір.
…Поміж зірок, ґалактик, поміж грандіозних меґасистем безкінечності пливе наша Земля. Наша домівка-планета. Мініатюрний кораблик, що обдувається сонячним вітром та ґалактичними ураганами, пробирається між рифами астероїдів та комет, долає міжзоряні тумани і гравітаційні прірви.
Куди пливе цей кораблик? Хто відрядив його в плавання, де його чекають? Звідки взялися на ньому бунтівливі моряки — люди? Яка закономірність зачала їх серед вулканічних громів, грозових розрядів, у киплячих океанах планети? Хто скаже про це?
Поки що відсутня відповідь. Тисячі припущень, гіпотез, переконань. Але навіть всесильна математика розводить руками перед загадкою виникнення життя: ймовірність випадкової появи, виникнення біосфери на планеті не ли ще мізерна, вона відсутня. Панспермія, ідея занесення життя з інших світів не розв’язує загадки, а лише відсуває відповідь у далечінь часу й простору. Те ж саме з ідеями «творення» життя деміургами інших сфер, ким би вони не виявилися, могутніми людьми, девами, богами чи навіть Абсолютом. Усі ці тисячолітні духовні спекуляції лише свідоцтво безсилля незрілого розуму людини, котрий жахається безмірності завдання і затуляє пробоїни запитань фіговими листками наївних відповідей.
А може, відповідь дуже близько? Не треба заглядати у всеосяжність часу й простору, а розглянутись довкола, поцікавитись собою? Бо що ми побачимо в космічній масштабності, куди нас притягує зоряна безодня? Почуття очевидності, продовжені до нескінченності, приводять нас до все нових і нових грандіозних покривал таємниці. Чутливі очі приладів заглядають уже на мільярди світлових років, радіоастрономія, гамма та нейтриноастрономія розгортають перед нами сувої минулих тисячоліть, мільйонноліть, котрі зачалися від першоатома біля двадцяти мільярдів років тому. А до цього? Що було до цього? І формується нова наукова казочка: до моменту вибуху час не існував, простір теж. А що ж було? Страхітлива ущільнена синґулярність, якась суперщільна крапля субстанції, особливий стан матерії, котра в певну мить «вибухнула». В яку мить, люди добрі, коли «митей» ще не було? Чи не міфотворять учені перед непосвяченими сучасниками, наводячи туманне покривало на суть проблеми? Можливо, пірнаючи у океани часів та просторів, простягаючи руки до гіпотетичних «першоатомів», намагаючись вирішити «загадки» космічних циклів «вибуху космояйця» чи його грядущого «злипання», ми нехтуємо простими й близькими природними можливостями розуміння себе й своєї місії, свого життєвого покликання.
Справді, парадоксі чим глибше ми пізнаємо закономірності меґасвіту, тим більше безсилля опановує аналітичним розумом. Досить взяти лише константи нашого руху в просторі, щоб збагнути абсурдність загальноприйнятого напрямку пізнання. З якою швидкістю рухається наша Земля? Тридцять кілометрів на секунду довкола Сонця, чи двісті разом з планетами і Сонцем довкола ґалактичного центра, чи тисячі кілометрів разом з ґалактикою довкола метаґалактичного центру? Чи ще більше разом з метаґалактикою? Йдучи далі, ми доходимо до таких позавнмірних величин, за гранню яких речовина переходить у стан поля, де, згідно з нашими уявленнями, не може бути ні життя, ні взагалі світу форм. А знамените «червоне зміщення» ґалактичних спектрів, розбігання меґасвіту вусебіч, роздування «міхура» світобудови у таємничу безодню позабуттєвості? Куди розбігається наш світ? Куди він росте? Суцільні протиріччя, гора таємниць, яка вивищується разом з нагромадженням нової інформації.
Невже ми безсилі пізнати світобудову й себе? Невже Н. і такі, як він, висловлюють істину, стверджуючи випадковість появи людини у космосі, а відтак обмеженість наших можливостей і чуттів? Невже даремні зусилля тисяч і тисяч учених, митців, великих творців, філософів і ми приречені вічно перебувати у світі форм, сковані ланцюгами міри, числа й ваги? І вогняний розум людини довіку буде в полоні у невблаганного Сатурна, володаря часу, котрий з давніх-давен пожирає дітей своїх? Хіба не здатен народитися з надрів матері-Геї новий титан, який покінчить із сваволею підступного бога?
Розум підказує, а серце стверджує: так не повинно бути. Вся історія планети, вся мільйоннолітня важка дорога живого світу до мислячої істоти лише перший крок на шляху великого пізнання, саморозкриття. І жахливі труднощі того шляху, муки й битви за істину лише запорука грядущих
