Яким ти повернешся? - Ігор Маркович Росоховатський

— Тобі не здалося.

— Тоді хто це?

— Ще не знаю. Але думаю, один з тих, кого ми шукали.

Олег стрімко підвівся, повернув голову і побачив двоногу істоту, вдягнену в пластмасовий скафандр. Блідо-фіолетове лице, очей майже не видно. З роззявленого рота стирчали зуби. Істота стояла нерухомо, прихилившись до стіни каюти.

— Не бійся. Він у мене під телеконтролем, — сказав сигом.

— Але чому ти запевняєш, що це один із тих?

— Це Миронов.

— Що?!

— Придивися.

Промені, що виходили з очей сигома, тягнулися до Олега. Він відчув, що з нього ніби звалився тягар, пригнічення; що повертається спокій, здатність мислити. Він глянув па ноги істоти — це були ноги Миронова, на плечі — його плечі. Але обличчя — чуже…

— Миронов! — покликав він. Голосніше: — Іване!

Істота байдужісінько дивилася кудись у куток, і Олег згадав, що вона перебуває під контролем Анта.

— Зніми телеконтроль.

— Небезпечно. Не зумів з ним домовитися, — відповів Ант.

— Я дружив з Мироновим. Зніми контроль.

— Гаразд.

Вираз блідо-фіолетового обличчя враз змінився. Раніше було байдуже, стало зацьковане і люте. Істота кинулася до дверей. Але, пересвідчившись, що не відчинить, підстрибнула до пульта і почала навмання натискати кнопки.

“Вона щось пам’ятає”, — сприйняв Олег думку сигома і ступив до істоти. Вона обернулась, по-звірячому клацнула зубами. Олег вдарив у щелепи, послав у нокдаун. Коли істота, похитуючись, підвелась, Олег знову промовив ім’я Миронова, повторюючи його по-різному, різним тоном. Істота не реагувала, зацьковано озиралася.

Олег згадав дівчину з густими бровами, які зрослися на переніссі. Вони обидва були закохані в неї, вона стала дружиною Миронова. Голосно, чітко мовив:

— Віка, Вікторія. Віка. Дружина Віка, син Дмитро…

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі істоти.

Олег глянув на сигома, подумав: “Либонь, ти знову помилився, сигоме, коли гадаєш, що розумієш людину краще, ніж вона сама себе. Це не Миронов”.

“Не помилився”, — відповів сигом.

“Що б його спробувати ще? Треба знайти щось звичне, дуже знайоме йому. І водночас таке, що потребує безумовного підкорення. Можливо, це?”

— П’ять, чотири, три, два, один… Старт!..

Істота зробила жест. Автоматичний жест космонавта, що опускає голову на подушку крісла і заплющує очі. Олег почав швидко, аби не зникла пам’ять істоти, повторювати команди. Іноді по тому, як здригалися повіки або рухалися брови, бачив реакцію, але вона була слабка, миттєва.

“Можливо, це просто рефлекторний рух, а не реакція на мої слова?”

Олег називав імена, прізвища, згадував посади товаришів Миронова по експедиціях, та це не справило ніякого враження. Тоді у відчаї він почав говорити все, що спадало на думку і могло мати хоч якесь відношення до Миронова.

— Ходімо на корт, клишоногий. Я дістав нову книгу Рейка. Хочеш морозива? Агов, перекинеш човен, пустуне! Пам’ятаєш прогулянку на Памірі? У тебе була така щетина, що Віка тебе не впізнала. А пам’ятаєш Роланда, Рольку, який завжди брав твої конспекти? Можливо, ти забув свою улюблену лайку? Агов, вождь парнокопитних, корифей дурощів, друг мимоволі, диявол чорний! Ну, гаразд, згадай хоча б Тетянку.

Він говорив ще довго і вже зовсім зневірився — не тому, що стомився, а тому, що дійшов до спогадів дитинства і не знав, що казати далі. Згадав дворову футбольну команду, про всяк випадок крикнув:

— Пас!

Нога істоти підкинула невидимий м’яч.

— Ще пас!

Нога смикнулася ще раз.

“Невже попав у самісіньке око?”

— Здається, ти знайшов контакт, — звернувся до Олега сигом. — Спогади дитинства.

— Ванька-Циклоп. Циклопчик. Ваню, мати кличе!

Істота повернула голову, прислухалась. Слабенька усмішка ледь скривила сірі уста. Очей не було видно, проте біля них зібралися зморшки.

— Шкіра Миронова набула захисного кольору, і саме тому запали очі, — сказав сигом.

Та Олег уже збагнув це. Тепер він повірив, що перед ним — Миронов. Щоб не втратити контакт, швидко мовив:

— Біля вашого будинку була лука, за нею — річка. Ми ловили карасів. Карась — земна риба. Найкраще бере вдосвіта. Пам’ятаєш, як ми ловили рибу? Циклопчику!

Губи істоти ворухнулись. Олег угадав слово, яке вони прошепотіли:

— Пам’ятаю, пам’ятаю…

Він поклав руку на плече Миронова, пригорнув його до себе.

— А пам’ятаєш мене, Олега, твого друга? Глянь на мене. Пам’ятаєш?

Миронов почав осідати, валитися набік.

— Нехай відпочине, — сказав Олег. — Занадто велике потрясіння.

Він допоміг Миронову вмоститися в кріслі.

Десять годин непробудного сну. Потім кілька годин марення. Миронов кричав, стогнав, плакав. Він погрожував невідомо кому:

— Ви так — і ми так! Негідники! Гади! Кати!