Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

поволі побрела по мілководдю. Понад лозами, понад плесом ріки з криком літали білі мартини. Вона задивилася на них, зітхнула. Потім вибрела з води, притулилася щокою до тонкого тремтливого стовбура верболозу. Замріяно оглянулася довкола. Як давно вона не була ось так, на самоті з красою. Як тут невимовно гарно, вільно, чудово. Звідки ж у серці тривога й біль?

Ніч, ніч… То все вона натворила. Буря зірвала пелюстки з ніжної квітки, і вже не повернеш незайманості душі, чистоти й легкості. Спалені крила серця… Євгене, химерний хлопче, навіщо ти написав мені марного листа? Навіщо покликав сюди, подалі від міського клекоту? Невже гадаєш, що луки деснянські відновлять те, що навіки вмерло? Що я скажу твоїй душі, твоїм ясним очам? Бурхлива ріка, сильна й жагуча, понесла мене на кам’яні пороги. Хто відає, що чекає мене там, у водокрутах?

Поміж кущами верболозу зненацька вигулькнула знайома постать. Почувся радісний вигук.

— Оксанонько! Ось де ви!

Євген біжить босоніж по піску, проміниться щастям, ніби птах, що повертається з вирію. Доле, що вона скаже йому, як подивиться у сяючі очі?

— Оксанонько, добрий день вам!

— Вітаю вас, Євгене.

— Вже кілька днів я вас шукаю, і все не можу зустрітися. Ви пробачте, що я написав листа і покликав вас сюди. Повірте, для мене це дуже важливо… Побачити вас — щастя!

— Хіба ви, Євгене, не знаєте…

— Мовчіть, мовчіть, Оксанонько. Тоді я захопився. Я дуже винен. Захопився суперечкою, а ви скучали. З мого боку неетично вийшло. Дуже неетично, грубо. Пробачте, Оксанонько!

— Євгене, та невже ви…

— Не виправдовуйте мене. Більше такого не буде. Якби ви знали, як мені радісно, що я знову бачу вас. Немов ще одне сонечко в небі засяяло.

— Мовчіть, Євгене…

— Ні, дайте мені сказати. В ці дні я багато передумав. Я був несміливим, гадав, що негарно одразу відкривати своє серце коханій дівчині. А тепер я знаю, це прекрасно Квітка відкривається сонцю, вона його любить, бо сонце дає їй радість і життя.

— Я не можу вас слухати, Євгене!

— Хіба я сказав щось погане? Чому ви нахмурились? І обличчя змарніло, а в очах сум. Оксанонько, може, у вас щось негаразд? Я допоможу, розраю…

— Євгене, мені боляче говорити вам… Я гадала, що він сказав…

— Хто він? Про що?

— Роман. Ваш брат.

— Роман? Я не розумію, до чого тут мій брат? Хіба ви з ним бачилися в ці дні?

— Євгене… Я не знала… Ну та скажу. Ми з Романом одружуємось.

— Як?! Заждіть! Що значить одружуєтесь? А як же я?

— Ви? Євгене… я не можу… ви мене мучите.

— Оксано, ви жартуєте?! Це недобрий жарт. Ну скажіть, що ви пожартували, Оксано.

— Я не жартую, друже, не жартую. І досить. Досить з мене, серце заболіло.

— Заждіть. Хвилиночку! Як же так? Роман? Хіба він вас кохає? Адже це я вас побачив, привів до нас. Пробачте. Я розумію, вас не можна не полюбити. Але Роман! Оксано, невже ви любите його?

— Не питайте мене, Євгене. Навіщо такі муки? Я належу йому… Вам досить цього?

— Ви належите? Оксанонько! Я не розумію. Хіба ви річ?

— Як страшно ви сказали.

— Я образив вас? Пробачте. Мені боляче чути таке. Ви не можете належати нікому. Ви вільна. Краса вільна. Вона належить тому, хто її кохає, нікому, нікому іншому в світі. Я розумію… Так просто…

— Євгене…

— Я не знав, що це так просто.

— Євгене, ви нічого не знаєте.

— Оксано, я не буду. Мені боляче. Пробачте, я піду геть.

— Голубчику, Євгене, зрозумійте ж мене.

— Я зрозумів, Оксано. Я смішний, наївний. Хіба таких, як я, кохають! Над такими регочуть! Прощайте, Оксанонько.

— Зачекайте, Євгене! Євге-е-ене… Євгене…

ПЛАЧ ДУШІ

Оксано, що ти вробила?

Плачуть луки, плаче Дніпро, плаче небо, сповившись у сіру пелену хмар. Сонце почорніло, спопелилось від туги.

Жалібно стогнуть гудки теплоходів. Сумно шепоче віття верболозу. Співчутливо, скорботно кричить у небі, пролітаючи на північ, крук.

Оксано, що ти вчинила?

Вечір у серці, наступає ніч, безкрая туга тче павутину. Весь світ сповився жалобою, і не розвіється та жалоба ніколи. Сонце не вигляне з-за хмар, не заспівають весільної пісні птахи, не звучатиме в барвах нових світанків радісна мелодія.

Морок у душі.

Оксано, серце моє, чому ти це зробила? Що я тепер діятиму без тебе, чиї очі виглядатиму з прийдешніх днів?

Я хотів тобі принести своє кохання, як найцінніший скарб, як найдорожчу чашу, що належить лише тобі, тобі одній. Скарб лежить у пилюці затоптаний, розчавлений. Чаша розлита, порожня. І груди мої, ніби пустка, давно покинута людьми.

Оксано, життя моє! Я ж хотів повести тебе в чудовий сад моїх мрій, у сад Кохання. Я гадав, що ти мрієш про нього, прагнеш до нього, бодай передчуваєш. Оксано, хіба то любов те, що ти сказала мені? «Я належу йому…» Ти така прекрасна,