Чужинець на чужій землі - Роберт Хайнлайн
— Схоже, що це Бен Кекстон.
— Так і є. Що ж, нехай живе цього разу. Привіт, Бене! Що питимеш?
— Нічого, — ще надто рано. Ти професійно погано на мене впливаєш, Джубале. Нам потрібно поговорити.
— Ти це й робиш. Дорказ, принеси Бену склянку теплого молока; він захворів.
— Не дуже багато содової, — виправився Бен, — і молоко з пляшки з трьома впадинами. Особиста розмова, Джубале.
— Добре; ходімо в мій кабінет. Хоча якщо ти думаєш, що можеш приховати щось від цих дітлахів, розкажи мені, як ти це зробиш.
Після того як Бен завершив грунтовні привітання (дещо негігієнічні принаймні у трьох випадках) з членами родини, вони попленталися нагору.
Бен сказав:
— Що за чорт? Я заблукав?
— О, ти ще не бачив перебудови, чи не так? Нове крило на півночі, яке додало ще дві спальні та одну ванну внизу. А ось тут — моя галерея.
— Статуй достатньо для того, щоб заповнити цвинтар.
— Будь ласка, Бене. «Статуї» — це мертві політики на бульварних перехрестях. Те, що ти бачиш, — це «скульптура». І, будь ласка, говори тихіше, благоговійним тоном, щоб я не почав злитися... Тут зберігаються точні копії деяких найвизначніших скульптур, створених на цій вщерть зіпсованій планеті.
— Що ж, цю гидоту я вже бачив... Але коли ти отримав решту цього баласту?
Джубал проігнорував його, тихо звертаючись до копії «Старої куртизанки»:
— Не слухай його, та petite chère[69]: Бен варвар, і більшого йому не дано, — він поклав руки на її зморшкувату щоку, потім ніжно торкнувся порожніх, зморщених грудей. — Я знаю, як ти почуваєшся... Та це не може тривати надто довго. Терпіння, моя люба.
Він повернувся до Кекстона і різко сказав:
— Бене, не знаю, що там у тебе в голові, але це почекає, поки я навчу тебе дивитися на скульптуру. Хоча, ймовірно, марно намагатися навчити собаку цінувати скрипку. Але ти щойно був грубим з леді... А я цього не терплю.
— Що? Не будь смішним, Джубале; це ти грубий з леді — причому живими — з десяток разів на день. І ти знаєш, кого я маю на увазі.
Джубал закричав:
— Анно! Нагору! Надягни свою мантію!
— Ти ж знаєш, що я не був би грубим зі старою жінкою, яка сиділа б у такій позі. Ніколи. Чого я не можу зрозуміти — це так званих митців, які мали нахабство попросити позувати чиюсь літню бабусю голою... І в тебе жахливий смак, якщо тобі хочеться тримати її тут.
Зайшла Анна в мантії; вона не проронила ані слова. Джубал звернувся до неї:
— Анно, я коли-небудь був з тобою грубим? Чи з кимось з дівчат?
— Відповідь на це питання вимагає особистої думки.
— Це те, про що я й прошу. Твою власну думку. Ти не в суді.
— Ти ніколи не був грубим із жодною з нас, Джубале.
— Чи бачила ти коли-небудь, що я був грубим з леді?
— Я бачила, як ти бував зумисно грубий з жінкою. Я ніколи не бачила, щоб ти був грубим з леді.
— Це все. Ні, ще одна власна думка. Що ти думаєш про оцю бронзу?
Анна глянула на шедевр Родена, повільно промовила:
— Коли я вперше її побачила, то подумала, що вона просто жахлива. Проте згодом дійшла висновку, що це, напевно, найкрасивіша річ, яку я коли-небудь бачила.
— Дякую. Це все.
Анна пішла.
— Хочеш посперечатися, Бене?
— Що? У ті дні, коли я сперечаюся з Анною, я вбираюсь в костюм, — Бен глянув на статую. — Але я не розумію цього.
— Добре, Бене. Придивись до мене. Будь-хто може виглядати як гарненька дівчинка — і бачити гарненьку дівчинку. Митець може глянути на гарненьку дівчинку і побачити стару жінку, якою вона стане. Кращий митець може дивитися на стару жінку й побачити гарненьку дівчинку, якою вона була. Проте великий митець, геній, яким був Огюст Роден, може глянути на стару жінку, зобразити її точнісінько такою, як вона є... І змусити глядача бачити гарненьку дівчинку, якою вона була. Більше того: він може змусити будь-кого, навіть людину з чутливістю броненосця, навіть тебе — бачити, що ця гарненька дівчинка все ще жива, що вона не стара й потворна, а просто ув'язнена всередині свого зруйнованого тіла. Він може змусити тебе відчути спокій, безкінечну трагедію того, що ніколи ще не існувало жодної дівчини, яка б у серці ставала старшою за вісімнадцять... І при цьому не має значення, що з нею зробив нещадний час. Подивися на неї, Бене. Старіння не має значення для мене чи для тебе; ми не були створені, щоб нами милувалися. Але це має значення для них. Подивися на неї!
Бен глянув на статую. Через якийсь час Джубал похмуро сказав:
— Добре; прочисти носа й витри очі: вона приймає твої вибачення. Ходімо присядемо. Для одного уроку достатньо.
— Ні, — відповів Кекстон. — Я хочу дізнатися й про ці інші. Як щодо оцієї? Вона не дуже мене непокоїть... Я бачу молоду дівчину, яка йде. Але чому вона скручена в крендель?
Джубал поглянув на копію «Каріатиди, що впала під вагою свого каменю», і посміхнувся.
— Називай її a tour de force[70] в стані емпатії, Бене. Я не чекаю на те, що ти зрозумієш, що саме в цих формах та об'ємах робить цю фігуру чимось значно більшим від «кренделя», — проте ти можеш оцінити те, що говорив Роден. Бене, що отримують люди, коли дивляться на розп'яття?
— Ти знаєш, як часто я відвідую церкву.
— «Як рідко», ти хотів сказати... Але все одно ти маєш знати, що картини та скульптури розп'яття не бувають витонченими творами: вони зазвичай жахливі, а живописний реалізм, який часто використовують у церквах, — найгірший: кров виглядає мов кетчуп, а того колишнього столяра зазвичай зображають схожим на гомосексуаліста. Але ж він таким точно не був — якщо у чотирьох Євангеліях є хоч краплина правди. Він був молодим, міцним чоловіком, ймовірно, сильним і здоровим. Та попри це його зображення у різних версіях Розп'яття на хресті однакові, і це нещасна людина,— тому що саме це для більшості людей означає прекрасне і такий варіант всіх влаштовує. Вони не бачать недоліків; все, що вони бачать, — це символ,