Olya_#1 - Володимир Худенко
Прислужниці шанобливо відійшли від золотоволосої й тут же пірнули у воду, прилащившись там до довговолосого хлопчини, а золотоволоса ступила босими ногами в різнотрав’я — рушила в бік Олі впевненим розкутим кроком, так само примружуючи очі. Окрім накинутого на одне плече напівпрозорого хітона та стильної зачіски, золотоволоса, здавалось, мало чим відрізнялась від розв’язних оголених дівок навкруг, але Оля вже достеменно знала, хто перед нею. О, так — покрутившись між небожителів не надто й багато, вона, одначе, вже встигла вивчити і цей розкутий крок, і цю самовпевнену поставу, і цей презирливий погляд з-під опущених вій…
Рудоволоса розплющила очі і зиркнула в Олині якимось липким, маслянистим поглядом. І Оля вгледіла нарешті колір її райдужок. Він був ніжно-рожевий.
Вона заледве стримала себе, аби не закричати скажено на всю оцю пасторальну середземноморську рівнину:
«Попався, сучий ти сину, попався, довбаний вилупок, попався, попався, попався, попався, попавсяаааааааааааааааа!!!!!!!!!..»
20.
— Міс Сальваторе, мене звати Ольга Рушді, — мовила вона, коли небожителька підійшла ближче. — Я офіцер-кібернетик патрульного судна, що прибуло вам на допомогу, і містер Янсон повідомив мені про ті дрібні неполадки, що сталися днями. Якщо ваша ласка, мені б хотілося вас оглянути — запевняю, що це не завдасть вам ніяких незручностей і не триватиме надто довго…
Золотоволоса спинилась перед нею і оглянула її всю, немов обмацала — Олю аж покривило…
Тоді їхні погляди знов зійшлися — рожеві райдужки маслянисто зблиснули.
— Пізнаю цей погляд… — тягуче простогнала небожителька. — Пізнаю. Ти зі смертних, так, лялечко? Зі смертних… — вона розніжено зітхнула. — Обожнюю таких, ви найсолодші, — вона тягуче покривилась. — І завше пізнаю скрізь.
«Нічорта ти не пізнаєш, — гидливо подумала Оля, — либонь, уже набила рамси по своїх каналах?..»
А вголос сказала:
— Міс Сальваторе, я б із задоволенням повіла вам подробиці своєї біографії, але давайте якось іншим разом — коли усунемо ваші дрібні неполадки, добре? Дозвольте мені вас оглянути.
І навіть видавила з себе ввічливу посмішку.
— Оглянути? — здивовано повела бровою небожителька. — Хочеш?..
І вона ліниво скинула з плеча лямку напівпрозорого хітона, той повільно поповз униз із її юного сімдесятилітнього тіла…
— Міс Сальваторе… Кендро… — благально проказала Оля. — Я вас прошу…
— Просиш?..
Вона ковзнула п’ятірнею в червлене плетиво своєї зачіски.
— Ррр!..
Ледь чутно, сама до себе, проричала Оля і нетерпляче двічі клацнула пальцями…
Skytek Corporation (с)
Welcome to ABADDON SYSTEM…
ID криптографа підтверджено, доступ дозволено.
Установка аварійного з’єднання… 82 %
З’єднання встановлено.
Формування первинної експансії… 30 %
Експансивні агенти в МЕРЕЖІ
Небожителька верескнула і сахнулась від Олі — впала спиною в буйні трави. Нагі хлопчаки й дівчатка навкруг не могли бачити того, що тільки-но приверзлося їй — та й ніхто не міг. А їй, Кендрі Сальваторе, 70-річній миловидній юнці з ідеальним тілом, спадковому акціонеру та члену ради директорів General Biology, нині приверзлося таке, що ні на яку голову не налізе…
На коротку хвилю купальні і луги навкруг, кипариси і середземноморське літо раптом змінились перед її очима на якусь дивну обдерту кімнату із запліснявілими стінами, чорним проваллям єдиних дверей та заґратованим вікном напроти них. У цій кімнаті нічого не було, окрім розчиненого металевого сейфа та розламаного дерев’яного стола під протилежною стіною. Над тим дерев’яним столом тяглось фанерне полотнище — широка червона смуга і вужча блакитна. А в кутику червоної ще й зіяв жовтуватий символ. Бозна, що воно таке… А над полотнищем висилось зображення якогось вусатого старигана. І призахідні промені лилися крізь ґрати вікна — просто на полотнище і на старигана.
Така була та кімната, і Кендра в ній була не сама. Над нею нависало лице цієї самої таємничої Рушді, офіцера-кібернетика, але воно було вже інакшим — воно зробилось мертвенно-блідим. Воно зробилось мертвенно-блідим, а очі засяяли мутним смарагдовим, а губи укрились засохлою кров’ю. І з-під тих закривавлених губ зблиснули довгі ікла…
Кендра верескнула і впала в траву, а звична ТА САМА Оля у військовому скафандрі з вузлуватою штучною мускулатурою вже нахилялась над нею, подаючи руку. І скрізь шелестіли трави, гомоніли, сміялись, вищали купальні, тяглись кипариси в безодню небес…
— Міс Сальваторе, лишенько… — запричитала Оля, підіймаючи з трави шоковану небожительку, — що ж ви такі необережні?.. Тут така трава густюща — вбитись можна, посковзнувшись!..
Вона всадила її на найближчу мармурову лавку, поправила їй одіж і клопітливо обдивилась її з ніг до голови.
— Ой леле, — причитала вона так само, обдивляючись небожительку, — давайте поглянемо, чи все в нас у порядку… Секунду.
Вона всілась поруч і, остаточно налаштувавши всі необхідні з’єднання, розмонтувала праву рукавичку скафандра. Приклала великий палець до сонної артерії Сальваторе, а середній — до її яремної впадини. Для контролю.
Тоді активувала крек і полізла до неї в душу.
21.
КЕНДРА
