Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Марія зітхнула. Що з ним поробиш? Жодної тіні сумніву на обличчі, жодного слова розгубленості. Що ж, він пообіцяв повернутися до своєї сфери. Побачимо, яку пуповину він розшукає, щоб вислизнути з чрева земного життя у свою фантасмагоричну країну всебуття. Начитався фантастики та вчених опусів про всякі там «кротові нори» в просторі й часі, про гіперпростори, про нуль-простори, про паралельні світи… Чого тільки вчені та фантасти не нагромадили в ноосфері сучасності. Ось і тріскаються молоді, нетривкі уми, потрапляючи у вихор заумності. Гай-гай, мій любий друже, не планета наша у водокруті буття, а ти, голубчику, потрапив у круговерть хвороби, з якої так тяжко вибиратися. Що ж, побачимо, як ти виборсуватимешся з цієї пастки. Це й буде пробним каменем для твоєї свідомості й пошуком методу для твого лікування.

— Ходімо, — підвелася лікарка. — Я покажу твою кімнату.

Зробивши ранковий обхід, Марія зайшла до чергової. Запитала кореспонденцію. Переглянула листи, телеграми. Кілька з них містили відповіді на її запити. Зі Львова, Ужгорода повідомляли, що в університетах та інститутах студенти не зникали, не хворіють, всі на місцях. Навколишні села та містечка не могли повідомити чогось путнього про дивного хворого. Залишалася одна надія — на розшуки через орґани міліції. Вона вже передала їм фотографію пацієнта.

Марія зітхнула, похитала головою. Чим далі, тим більше заплутується клубок. Доведеться викликати досвідчених спеціалістів, може, вони розберуться. Ясно одне: випадок цей унікальний, він не лягає у відомі стереотипи психозахворювань.

Вже кілька днів Промінь самотній. Марія навмисне не хоче зустрічатися з ним. Сподівається, що він забуде про зміст попередніх розмов, про своє бажання повернутися в інший світ. Сьогодні спробує продовжити знайомство. І постарається знайти ту нитку, яка може привести до розгадки. Будь-що знайти…

Вийшла з лікарні, пройшла дворищем клінічного комплексу. То там, то сям в алеях, між ялинами, гуляли хворі. Променя Марія побачила над озером. Він сидів на камені й, схилившись над невеликим кущем шипшини, розглядав рожеву квітку. Почувши кроки, розігнувся, побачив Марію. Обличчя його осяялось привітною усмішкою.

— Чому ти так довго не йшла? Я незабаром покину тебе…

«Не забув», — з досадою подумала Марія, а вголос сказала:

— Я хотіла, щоб ти відпочив.

— Я відпочив, — сказав Промінь. — І повністю оволодів символікою мови цього світу. Постараюся пояснити тобі все, про що запитаєш.

— Все? — перепитала Марія. — Хіба ти всезнаючий? Для того, щоб оволодіти інформацією про все, треба прожити вічність. І вивчити вічність. Хіба не так?

Промінь засміявся тихенько, ніби зажебонів гірський струмочок.

— Що таке вічність? Ти гадаєш, що це неосяжна тривалість, нескінченний потік часу? Насправді — це одність, єдність. Адже й у вашій мові це відображено. Вічне — Я спільність душ. Стати вічним — це об’єднати свою свідомість із свідомостями світів, які складають цілість.

— Але для цього треба осягнути безсмертя особи? — запитала Марія.

— Безсмертя індивідуальності, — поправив Промінь, — Особа вмирає, індивідуальність може ввійти у інформаційне віче буття, тобто стати вічною.

— Хіба це не одне й те ж — особа й індивідуальність?

— Ти змішуєш особу й індивідуальність? Дивно. Особа невпинно міняється. Щомиті. Вона руйнується, щезає, мов форми хмаринки. Вона ефемерна. Дитина, доросла людина, стара людина — це ж різні особи. А свідомість у них — єдина, це нитка, на яку нанизується інформаційна гірлянда буття. Ця нитка усвідомлення і є індивідуальністю. Можна назвати її і психічною унікальністю, самобутністю.

— Що ж залишається після смерті людського тіла? — обережно запитала Марія. І подумала: «Цікаво, що він скаже про співвідносний людського буття. Як він розв’яже цей космічний вузол?»

— Ти ж добре знаєш, Маріє, — докірливо похитав головою Промінь, — навіщо питаєш? Якщо особа міняється невпинно при житті ось цього тіла, то після його руйнації хіба може вона лишитися? Особа — лише якась грань, вияв вічної індивідуальності. Але таку індивідуальність треба сформувати при житті.

— Он як? — озвалася Марія. — Цікава думка. Дозволь, я сяду біля тебе.

— Сідай, — посунувся Промінь.

Марія присіла на камені поряд з хлопцем, ласкаво зазирнула в його очі.

— Що ж залишиться від земної людини, коли тіло її розпадеться? Я знову повторюю своє запитання. Особа вмирає… А індивідуальність, самобутність, як ти кажеш, сформована лише у одиниць… Тоді що ж, людство — лише тіньовий театр? Іскорки на хвилях ріки?

— Здається, ви самі вже прийшли до висновку, що творчі досягнення людини, її радощі, любов, сильні почуття, страждання, досвід, прагнення до істини не зникають. Адже це потік інформації, відлитий у річище, яке ви, здається, назвали екоенерґетикою. Людина володіє колосальними космотворчими можливостями. Отже, вона невіддільна від космосу, яким породжена. Тому сума набутків минулої особи вливається у велике горнило єдиного планетарного розуму. Ви ж користуєтеся тими набутками у формі записів, картин, книг, науково-технічної естафети, традицій.

— А хіба може бути інакше? Саме ж так формується ноосфера, сфера розуму, про яку недавно почала говорити наша філософська думка.

— Можна й інакше, Маріє, — запевнив Промінь. — Ваше використання здобутків минулих осіб дуже примітивне, неефективне. Хіба одне й те саме великий поет — і його пізніші послідовники, критики, літературознавці? Хіба герой, ґеніальний мислитель і його шанувальники, котрі славлять його та ставлять йому пам’ятники, тотожні?

— Всі не можуть осягти те, на що здатний геній чи герой, які стають ніби взірцями, камертонами еволюцій.

— Наївно, — зітхнув Промінь. — Багато ваших древніх мудреців — ґенії. Але хіба вони мають бути взірцями для вас? Психотип їхньої особи — то оптимальний варіант людини того часу, коли вона жила.