Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

— Убий її сам, Стафе, так велить Наказ. Адже нам не раби потрібні, а чистий простір для розмноження. Розчини її зразу, аби не мучилась.

А потім, не дивлячись на мене, пробурмотів:

— Що б там не казали розумники, є в будь-якому наказі вищий сенс. Тільки він відкривається солдату після бою.

І знову підтвердилося, хто мав рацію. Та ще й як! Поселення це виявилося замаскованим спостережним пунктом. Кабелі подвійної сигналізації зв’язували його з командним периферійним вузлом. І якби ми загаялися бодай на хвилинку, не знищили всіх його жителів, то рушили б на нас палки резерву, і не довелося б мені більше ні про що думати, ніякими передчуттями краятися. Не дожив би я до цього дня, коли вся країна завойована нами.

З пульсуючого Пагорба я оглядаю рівнину, на якій виростуть наші міста. Ми розселимося, розмножимося — і діти, яким судилися нетрища, скупченість і голод, виростуть на привіллі здоровими і дужими. Вони згадають нас, переможців, завойовників, такими, якими ми є,невиспаними, украй втомленими, вкритими ранами, безстрашними і гордими від сподіяного. Адже жили ми не марно. Це я твердо знаю!

…І тільки одного не міг знати завойовник: що був він всього-на-всього мікробом з виду стафілококів золотистих і що завойована країна — в минулому єдиний організм — тепер приречена на смерть разом із переможцями, що заселити її.

Віктор прокинувся від якогось неприємного відчуття. Ліг на спину, перевернувся на другий бік. Відчуття дискомфорту не зникло, навпаки — посилилося. Розплющив очі, й погляд, ковзнувши по важкому багету, втупився у портрет білявого чоловіка у військовому. Ніс із ледь помітною горбинкою, гордо підведене енергійне підборіддя з ямочкою. Світлі очі дивилися дружньо й немов питали: що сталося, навіщо мене потурбували?

Дати відповідь на це питання Віктор поки що не міг. Погляд перебігав добре знайомими, дорогими серцю речами, які діяли заспокійливо: портрет, кортик із срібним руків’ям, мисливська рушниця, дві гравюри в тонких металевих рамках, етажерка з книгами. У цій старовинній кімнаті й речі було дібрано відповідно: кожна — сімейна реліквія, з кожною пов’язані сімейні легенди.

Чоловік у військовому — прапрадід Віктора, полковник, загинув під час війни, “захищаючи батьківщину до останньої краплі крові”,так казала мати. Поряд — портрет прапрабабусі, смаглявої красуні з видовженими обличчям та шиєю, з маленькими вередливими вустами; далі — фото прадіда й прабабусі, дідуся та бабусі, які зараз відпочивають на узбережжі. Звичайно, найбільшою реліквією був портрет полковника. Під ним висів медальйон, всередині якого містилися маленьке фото та пасмо білявого волосся.

У цій кімнаті Віктор бував безліч разів, але ночував уперше. Йому випало на зорельоті типу “Стар-3” проникнути крізь нуль-простір у сузір’я Coma Verenices — Волосся Вероніки — до планетної системи. Крім нього, новенького, в екіпажі зорельота були й ветерани переходу крізь нуль-простір, а командир здійснював його вже увосьме. Однак і Віктор, і його рідні, з якими він приїхав попрощатися, хвилювалися. Мати умовляла його взяти з собою прапрадідів медальйон.

“Сучасна жінка, — думає, посміхаючись, Віктор, — але десь у закапелках пам’яті залишилася від предків віра в амулети…” Йому приємно, що мати хвилюється за нього.

Це вона наполягала, щоб ніч перед польотом він провій у домашньому музеї — кімнаті прапрадіда, і він вперше спав на його вузькому ліжку воїна й аскета, на його жорсткому матраці. Й сновидіння були незвичні, навдивовиж виразні: якась жінка простягала до нього руки, благала щось повернути, загрожувала вічними карами.

Віктор намагається згадати, чим його так стривожила ця жінка. На її оголеному тілі темніли синці, запеклася кров, й, однак, воно лякало своєю привабливістю. “Ні, навіть не це так вразило мене, — згадує Віктор. — Щось інше, зовсім інше…”

Беззвучно відлічує час годинник, секунди спалахують й згасають на циферблаті різнобарвними квадратами. Він починає розминати пальці, зрештою остаточно прокидається й відчуває, як щось поштрикує його в правий бік. Намацує щось тонке, схоже на дротинку. “Ось що мені муляло”. Витягнув з матраца дротинку — довгу, темну, ледь хвилясту і дуже міцну волосину. Таке саме волосся, що пройшло випробування на міцність і гігроскопічність, використовувалось у перемикачеві його персональної капсули. За якоюсь дивною аналогією він згадує, що його вразило у тій жінці — вона була геть обстрижена, її голова видавалася непропорційно маленька, а очі, що благали й загрожували, — аж надто великі. “Волосся, моє волосся!” — вигукувала вона і простягала білі руки в темних синцях. Здається, і цю жінку він колись бачив. Але коли, де?

Від напруження болить голова. Однак йому вдається пригадати кадри з якогось фільму, які він побачив крізь прочинені двері, коли в дитинстві йому забороняли дивитися оте.

Підхоплюється з постелі, автоматично ступає в капці й поспіхом іде, майже біжить, до інформа, надсилає запит… І ось через кілька хвилин на екрані пливуть рядки давньої історії — тридцяті, сорокові роки двадцятого століття: Німеччина, до влади прийшли фашисти, війна, концтабори, винищення мільйонів людей. Колись про це розповідали у школі, та нині інформації більше, вона докладніша, ґрунтовніша, жахливіша.

Він вводить в інформ додатковий запит, і на екрані з’являються кадри документальної кінохроніки, відбиті байдужим об’єктивом апарата. Колючий дріт, вартові з собаками, вщерть заповнені трупами рови, газові камери, душогубки, тисячі пар дитячих черевичків, окулярів, гори штучних щелепів, тонни волосся… Стоп! — палець натискає відповідну клавішу.

Віктор одвертається од екрана, йому слід перепочити хоча б кілька хвилин, потім він знову й знову вдивляється в зображення. Волосся… Руде, чорне, золотаве, сиве, пряме й курчаве… За задумом дбайливих і економних “батьків нації” воно не повинно було пропасти марно, задарма, йому знайшли застосування. Можливо, і цей матрац у кімнаті прапрадіда був набитий волоссям ЗВІДТИ…

Людське волосся… Воно тільки здається простим і примітивним, а насправді у кожній волосинці укладені в пакети ниті білків, ороговілі клітини, є там і м’язи, що піднімають і опускають волосся, порожнини й сумки, серцевини й коріння. Волосся захищає нас від механічних уражень, від холоду та перегрівання, реагує на тиск, світло, вологість, й через те його використовують у найточніших приладах, навіть у