Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем
Тим часом у поведінці Крентліна відбулася зміна. Ні з того ні з сього він так всунувся у двочоловіка, так у ньому розлився, ніби збирався витіснити його з буття. Але Марлін–перемичка–Понсій навіть не почервонів. А карлик, справжній недоносок, крутився то туди, то сюди, захопив кілька філософських каменів, але тут же їх викинув та вкрився цятками, схожими на очі. Виглядав когось чи що ще? Схоже, він навіть багатозначно моргає. Все якось призупинилося. Чомусь ніхто вже не загравав духом. Чомусь усі поблискували. Чи було це заломлення світла чи духовний надлом? Невідомо, до чого дійшло б далі, але тут король Іпполіп заходився тупотіти ногами й проекцію довелося перервати. Король вимагав пояснень.
– На жаль, володаре, ми цього самі не розуміємо, – відразу зізнався Трурль. – В цьому й полягає наша головна скрута. Ми не знаємо, чим є дії Крентліна та Цеви – невинними забавами чи чорною виразкою нашого творіння. Гірше того, ми не знаємо, як нам це дізнатися. Ми повторювали дослід неодноразово, змінюючи вихідні умови. Іноді замість двочоловіка виходив півторант, іноді Цевінна отримувала перемичку, але ці статистичні відхилення, цілком банальні при будь–якому створенні світу.
– А цей переуженець?
– Цей в'юн? Розумію, що має на увазі Ваша Величність. Він з'являється щоразу, іноді буває більший, іноді менший, часом дещо роздвоєний, як гадючий язик, що теж викликає всілякі підозри. Але королю має бути відомо, що в кожному виробництві є відходи, а там де все настільки ж матеріально, наскільки й ідеально, навіть сміття може бути одухотвореним. Отже, з технічного боку цей феномен є безневинним побічним продуктом творіння.
– Ти так вважаєш? Тільки чому він такий настирливий? Чому він в них лізе? Може, це спокусник?
– Зовні так воно й виглядає, – погодився Трурль. – Але ж ми не знаємо, спокушає він чи не спокушає. Вони там усі взаємно проникають, але чи заради прогулянки або з наміром спокусити неможливо розібратися, бо ніяк не можна з'ясувати, що їм потрібно. Тут ми потрапили в труднощі, тому що вийшли за межі класичного варіанту творіння. Той духовний солітер звивається, як змій, оскільки худий він, отже, й гнучкий. Правда, згідно з теологією, дияволові й не належить зайва вага, але, якщо подивитися раціонально, хіба неодмінно зло має бути худим? Корпулентне теж цілком могло б спокушати. Ми нічого не повторювали та нікого не наслідували, коли створювали новий світ, й ось результат. Ми створили світ, несхожий на наш, отже його й не розуміємо.
– Що ти мені тут розповідаєш? А хіба Господь Бог когось копіював? Адже він, як відомо, творив з нічого!
– Тільки сам світ, Ваша Величносте, а не райських поселенців! Тих, якщо пам'ятаєте, «за своїм образом та подобою». Приблизно так він їх змоделював. І невипадково. Подібність створених своєму творцю – головна умова вдалого творіння! Чим сильніше відрізняється творець від своїх дітищ, тим менше його розуміння про те, кого ж він створив, що вони відчувають, мислять і які їхні наміри. Ваша Величність самі в цьому щойно переконалися. Хто ліквідує подоби, той знищує оплот порозуміння. Якщо ми самі ні в чому не нагадуємо створених нами, то не можемо й зрозуміти, хто, як, чому і навіщо щось робить, а в першу чергу – чому він робить це так, а не інакше. Мова теж нічого не пояснить, бо заснована вона на подобах, а їх тут нема. Якщо в нас немає жодних органів, подібних до органів створеного, якщо його тілесність ні в чому не відповідає нашому, якщо його час – не наш час, а його простір – не наш простір, то обидва наші світи ні в чому не співпадають й навіть ніде не стикаються. Так ми можемо через невігластво створити світ найжахливіших мук, й при цьому у нас не вистачить уяви навіть уявити, що ми створили. Істоти, зовсім відмінні від творця, для нього абсолютно непроникні та незбагненні. Я вважаю, що це перший закон творіння світів, його невід'ємна антиномія. Або ми створюємо зрозумілих нам, і тоді вони повинні бути богоподібними, або створюємо несхожих, долею яких навіть не зможемо поспівчувати, бо вона залишиться непроникною таємницею.
– Ось! Це важливо! О! Фундаментальну річ зараз ти сказав, Трурле! – схопився з місця Іпполіп. – Так! Тепер я бачу! Я зрозумів! Судження, що той напухлий там пізнавав блаженство, тому що так барвисто димів, як доказ істини коштує стільки ж, скільки твердження, що той, хто ефективно горить на багатті, відчуває від цього задоволення! Тепер я розумію! Повернути справу творіння обличчям до створених – це одне, а розуміти, як у них там справи, що вони мають від цього буття, це зовсім інше питання! Друзі мої, виявляю вам особливу подяку за це одкровення, бо воно ще більше затвердило мене в вірі. Тепер я ще міцніше віритиму в Бога, ніж досі.
– Не бачу зв'язку, – здивувався Трурль.
– Не бачиш? A "Credo quia absurdum est[37]? Вічний – самозіпсовуючихся породив, всемогутній – безпорадних, всеблагий, кому найменшої праці не складає збереження чеснот, – хтивих нікчем. Як же не розчаруватися, бачачи таке поєднання якостей? «За своїм образом та подобою» він будував свої очікування, але виявився нездатним мінімізувати їх до масштабів створюваного! Вічного вогню він чекав від іскорки свого блиску! Звідси його ексцентричність, уявні Божі дивацтва, враження, що він якийсь шарлатан, дивак, маніяк, сутяга та бюрократ, який й після смерті тягне створених на судові процеси, розслідування та розгляди у всіх інстанціях долини Йосафата.
Ах, тепер я зрозумів, що так пригнічувало отців церкви, а особливо Августина – цю незбагненність, принизливу не тільки для здорового глузду, але й для почуттів, вони не змогли зрозуміти, сховали своє здивування у догмати, відмовилися від власного розуму, не знаючи, що їм з'явилася антиномія, укладена в техніці, а не в етиці творіння. Так, звісно, це так! Тепер я вже без жодного сумніву вірю в Бога та співчуваю йому, – вже спокійно закінчив король.
Проте Кляпавцій його зовсім не слухав. Здавалося, що він щось в середині себе переварював, посміхаючись думкам,
