Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський
За відчиненими вікнами неймовірно близько синіє небо, в ньому ширяє птаство…
— Це не мода, Іване Спиридоновичу, це — моя позиція.
— Знаю, вірю! — Професор картинно відкидається на бильце крісла й погрожує пальцем. — У вас в гуртожитку навіть відбулися дискусії про сяких-таких екстрасенсів. Знав, але не заважав. Дискутуйте, гостріть мистецтво суперечки. Корисно! Але щоб вибудувати позицію, треба спершу під неї підвести фундамент, молодий чоловіче: розрахувати, дібрати факти, а ви під свою позицію не фундамент закладаєте, а динаміт… Вас же у містиці звинуватять, і на тому ваша наукова кар’єра закінчиться раз і назавжди. Адже в пас, до вашого відома, не клуб фантастики, а науково-дослідний інститут, до того ж академічний.
Ось тут би мені й підтакнути йому, й скоритися, й удати з себе розкаяну вівцю. Це ж так легко! А тишком-нишком своє знати, зручного моменту вичікувати. Ну не будь же віслюком, старий, не лізь на рожен, скажи: “От спасибі, Іване Спиридоновичу, недарма до вас першого прийшов з каверзною цією гіпотезою, на своє щастя прийшов. Ви наче й прості речі кажете, але так висвітлюєте їх, що тільки дивуєшся, як сам зосліпу цього не бачив. Нові горизонти відкриваєте, вчителю…”
А вже він розпливеться в багатозначній посмішці й підкине тобі темку, та неабияку, а відкриє, сказати б, горизонтик таланту. Не проґав же. старий, рідкісний шанс…
Усе так. Шанс безпрограшний. Розумію, а вдіяти нічого не можу. Якби ще не істина, котру відкрив для себе, якби не…
Зрадницька пам’ять застилає мої очі туманом, і замість рум’яного, доброзичливо-батьківськи-суворого обличчя бачу ліс, сторожку. І ось я вже у ній, побитий, закривавлений, а думаю, однак, не про себе, а про тих, хто помститься за мене, — й вистрелиш у знавісніле обличчя з курячою повікою: “Дізнаються!”
“…Прощавайте, друзі! Згадайте колись про мене, розшукайте Вовчу балку. Прощавайте, мамо, сестричко і ви, Маргарито Іванівно. Ви вчили нас жити по-людському, не перетворюватися на тварину ні за що, ні перед ким!..”
…Мої очі затуманілі, я з жахом чую слова, впізнаючи свій голос:
— Вибачте, Іване Спиридоновичу, та я не з порожніми руками. Маю деякі викладки. Подивіться.
Він присуває ближче до себе мої аркуші й чіпляє окуляри на свій плескатий простацький ніс. А маленькі очиці, що заховалися за скельцями, зовсім не простакуваті. Вони стріляють й підморгують, ці очиці. Ласкаво всміхаються, коли це треба, й миттєво робляться тверді, немов залізні кульки, що не вбирають світла.
Минає хвилина, друга. Цокає годинник на столі. Птаство ширяє в небі попід хмарами — вільно так ширяє, їм хороше — птахам.
Минає півгодини. Раз по раз професор позиркує то на мене, то в аркуші, потому — тільки в аркуші; забуває про мене, хапає папір і щось швидко пише — перевіряє мої підрахунки, тверді рум’яні щоки дужче беруться рум’янцем. Нарешті знову згадує про мене, дивиться поверх окулярів трохи здивовано, потім роздумує — щось підраховує. Зрештою професор каже:
— Попрацювали ви справді немало. Як устигли за такий короткий проміжок? Деякі розрахунки справляють враження. Та ось формулювання…Формулюваннячка… Ніби з “Книги чудес”… — Товстий ніготь підкреслює рядок.
— Що ж тут чудесного, Іване Спиридоновичу? Наприклад, слідчий збирає попіл, клаптики обгорілого паперу, відновлює спалений документі прочитує текст. Загальновідомо, в газетах про це пишуть. Люди вже давно користуються зворотністю, яка існує з природі…
— Але ж ви, Сергію Євгеновичу, намагаєтесь вивести закон… Закон! Формулюєте положення про часові потоки, що перехрещуються у просторі…
Вперше він назвав мене не юним другом, не на прізвище, а на ім’я та по батькові. Чи означає це, що він підніс мене до рангу “тих, кого треба брати до уваги”, а чи просо вивів у число своїх опонентів. Бути його супротивником небезпечно, особливо коли згадати розповіді тихенького й старенького лаборанта, який побував якось в його “левових пазурах”. Іван Спиридонович ще в інституті ходив у “перших студентах, хтось устиг зарахувати його в “наші Ейнштейни”. Та ні Ейнштейна, ні навіть просто академіка; нього не вийшло. Спершу він створив кілька цікавих робіт, фрагменти з його кандидатської опублікував солідний журнал. Та докторську захищав уже не без труднощів, “за сукупністю”, а надалі став майже постійним співавтором усіх робіт, що виходили з його відділу. Не пам’ятаю, хто перший підкинув дотеп з цього приводу: “лев та мишки”. Над усе він не любив людей, яким приклеював ярлика “академпретендент” — претендент в академіки. Щоправда, мене він так не назвав, та напевно в такій ситуації подумав і зробив “оргвисновки”. Зараз дізнаюсь. І я вперто виголошую:
— Так, поки що не всі мої формулювання мають повне числове забезпечення. Але дайте мені три, навіть два роки…
Він заперечливо хитає головою — професійно хитає, як на фіззарядці — спершу в один бік, потім у другий:
— Неможливо, Сергію Євгеновичу. Визнаю — цікаві розрахунки. Й не більше. Вся ж ваша гіпотеза, особливо думка про подібність пам’яті природи з людською пам’яттю — чистісінька фантастика. Ніхто на це не виділить ні робочого часу, ні коштів. І набудете ви репутації фантазера й безпідставного академпретендента…
Он воно як! Дострибалися, молодий чоловіче! Тепер тримайтеся! Він з вас зробить товченика. Цей професор з рум’яними щічками — майстер відбивних з академпретендентів…
Неабияк дивуюсь: у мене не засмоктало в шлунку, як це бувало колись.
— Що ж, Іване Спиридоновичу, коли так, фантазер згоден рахувати і на дозвіллі.
Від подиву він навіть окулярів, що злізли з носа, не поправив. Мабуть, йому хотілося запитати: “З глузду з’їхали?” А поспитав таке:
— Ви бажаєте довести? Довести, що можливе відтворення минулого?
— А ви гадаєте, якщо людина навчилася записувати й відтворювати звук, зображення, думки й почуття, як в кіно, наприклад, то в природі нічого подібного не відбувається? Так, я хочу довести, що природа записує і зберігає будь-який рух, кожен варіант світу з усілякими змінами, з перестановкою електрона на атомній орбіті, з новим випромінюванням. Часові потоки відносять — зліпок за
