Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем

буття! Що ж, можна запровадити дві протилежно діючі програми: одну – спокусливу, а іншу – навчальну, щоб розум міг самовизначатися в їх зіткненні та конфлікті, але тут нам заперечують, що і це не підходить, бо хоча роздоріжжя і існує, але кінці шляхів зумовлені заздалегідь. У такому виборі свободи та самовизначення не більше, ніж у штанів: гравітація тягне їх до низу, а підтяжки – до гори. У філософських творах можна зустріти твердження, що дух насамперед має бути вільним. Що таке свобода? Нескінченність шансів? А де її найбільше, як не в безмірності? Там, де можливе все, бо ніщо заздалегідь не заборонено? Зрозуміло, і таке можна сформулювати. Але тоді замість чудесних звершень ми загрузнемо в блуканнях. Тому що завдання обумовлено кричущими протиріччями. Ми повинні створити широку вузькість, ситий голод, святий гріх, вершину, з якої не можна впасти, а оскільки нас ніщо не стримує, ми повинні обдарувати створених океаном свободи, щоб вони добровільно черпали з нього по крапельці. Хоча ніхто не замовляв у нас досі всесвіту, але наважусь помітити, що в нас було досить вимогливих клієнтів, таких розбірливих, що вони виявлялися суворішими в оцінці наших творів, ніж творів природи. Тому в нашій майстерні висить плакат, звернений до замовників, який говорить: Шановний клієнте! Перш ніж почати звинувачувати нас у всіх гріхах, придивись до творів, сповнених природою, подивися на себе та подібних до тебе. Чому ти не гребуєш ними так само, як тим, що замовив у нас? У них ти називаєш кожен дефект результатом спокуси, випадковості; помилкам, допущеним у них, ти надаєш високого сенсу вироку небес, трагедії, таємниці, можливо, ганебної, але великої, а тому все–таки піднесеної. Те, що існує, ти завжди трошки поважаєш, навіть якщо воно ні до чорта не годиться, а те, що пропонуємо ми, не заслуговує на найменшу повагу, оскільки з'явилося не з невідомої прірви, а тільки від нашої рахункової лінійки та косинця».

– Ну досить! Досить тут міркувати! – нетерпляче перебив його король. – Теж мені діатриба! Вибач мене, але я викликав конструкторів, а не самохвалів! Покажіть мені ваші неостворіння. Давайте їх сюди і поговоримо по–діловому.

– Ми творимо не на порожньому місці, – спокійно відповідав Кляпавцій, – але той, хто чекає, поки від самозлипання частинок із Космосу вирине свідома істота, нічим не ризикує, але й не має жодних заслуг. Давні конструктори, домагаючись найбільшої соціальної солідарності, будували істот напівзагального типу, такі, які мають у своєму розпорядженні тіла. Пам'ять про це збереглася в казках, де розповідається про багатоголових драконів. Але діло тут не в їхніх драконівських властивостях. Багатоголовці перегризуть один одному горло майже відразу. Мірмександр Декстрідський, щоб уникнути конфліктів, частково узагальнив розум створених ним істот. Він поєднав глибини їхнього духовного життя і на цій основі виростив індивідуальні свідомості. Зв'язок був дистанційним, а тому непомітним, і ці істоти на перший погляд здавались абсолютно автономними. Оскільки свідомість живиться власною глибиною, а вона була у них загальною, то жили вони у повній згоді. Справи у них йшли чудово. Але як тільки но вони здогадалися про цей зв'язок, а врешті–решт вони мали це відкрити, зайнявшись наукою, отримане знання обернулося загальним нещастям. Бо вони зрозуміли, що опанувати підсвідомістю одного, хоча б останнього, жебрака, значить отримати владу над усіма відразу. Кому це було потрібне? Ха! Найлегше сказати, кому це було не потрібно! Звичайно, це окремий випадок, але значення має загальне. Чи була колись спільність душ чи ні, але залазіння в душу завжди переходить у маніпуляцію, що проводиться, звичайно, з благородними цілями.

Але Вашій Величності, який ще дитиною бавився у «кібернетики» і в «малого мозкового», має бути відомо, як легко переробити автомат у садомат або в автосадомазомат і що роблять розумові агрегати, коли вони отримують самосвідомість, як вони накидаються на власний машинний розум щоб його під'юджувати, піддражнювати і вивертати навиворіт все більш майстерними методами філософської церебеллістики, що завжди закінчується або розщепленням свідомості, або коротким замиканням на себе. І справді, навіщо розкопувати зірки, наражаючись на опіки третього ступеня, навіщо кидатися на інший кінець Всесвіту, навіщо ворушити пальцем, коли маленький дротик, вставлений ​​в мозок, все чудово залагодить? І справді, історія церебеллістики, нетрі якої поглинули в багатьох галактиках безліч розумних, перспективних цивілізацій, має бути записана для загального застереження! Вся ця індустрія щастя, всі ці підсилювачі хтивості, або вожделятори...

– Ні, це просто неможливо! Що ти тут плетеш? До чого це? Король і сам знає! Говори по суті! – не витримав Трурль.

–До чого я хилю? Король це знає? І при цьому ставить під сумнів збережену суть наших проектів! Я саме пояснюю, що не слід впадати в ту помилку, яку ти зробив одного разу зі своєю інженерією.

– Замовкни! Як ти смієш обмовляти мене у високій присутності? Ось я тебе зараз!..

Бачачи, з якою ненавистю міряють один одного поглядом вірні друзі, король виступив у ролі посередника, чим ліквідував сварку в зародку і водночас поклав край розмовам Кляпавція.

– Не падайте духом! – сказав король доброзичливо. – Я знав, що вибрав найважче завдання, але я довірив її нікому попало. Ідіть же, мої дорогі, порадьтеся без скандалів і повертайтеся до мене, коли зможете продемонструвати мені найкращий світ.

І вони пішли, лаючись на ходу і наскакуючи один на одного та розмахуючи руками, на подив придворних. Пройшли вони через королівську оранжерею, через палацові сади, через п'ять мостів на п'яти міських каналах і навіть того не помітили.

– Не в тому суть, – казав Трурль, – щоб створити світ, застебнутий на всі гудзики, світ, очищений від катастроф, у якому ніхто не міг би нікому нічого ні встромити, ні вирвати. Це педантизм, лакування Божої справи. Справа не в тому, щоб вичистити його до глянцю, а в тому, щоб перевершити автора у вихідній концепції!

– Залиш при собі цю риторику! Ти не перед королем стоїш! – обірвав його Кляпавцій.

– І все таки! У Божому варіанті одна істота не може досягти всіх досконалостей одночасно. Якщо я про щось мрію або чогось прагну, то цього не маю, а якщо маю, то не прагну і не мрію. Я не можу впиватись надією, якщо вона збулася, а тим часом насолода надії зовсім інша, ніж радість володіння! Таким чином, буття змушує нас до постійних зречень. Якщо я чекаю любовних обіймів, то, очевидно, мене ніхто не обіймає, а якщо обіймає, моїй любовній уяві, що розігралася, вже нічого очікувати. Я