Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем
Але мікрофона в нього не було. Не було нічого… Чому вони не дали отрути? Напевно, не була потрібна.
В далені із–за дерев з'явився будинок, яскраво освітлений, галасливий, в темний парк лилася музика. На газонах тремтів відблиск вікон. На другому поверсі горіли справжні свічки, у канделябрах. Тепер він почав рахувати стовпи огорожі, біля одинадцятого сповільнив крок, зупинився в тіні, що падала від дерева, торкнувся пальцями дротяної сітки, вона, пружинячи, піддалася; потім трохи наступив на її нижню частину, яка не була зчеплена з верхньою, переступив перешкоду – і ось він уже в саду. Перебігаючи від тіні до тіні, він опинився біля висохлого фонтану. Тут він вийняв з кишені склянку, нігтем підрізав плівку, якою вона була заклеєна, зірвав її, зім'яв і відправив до рота, щоб тут же запитати її маленьким ковтком вермуту. Тепер, тримаючи склянку аперитиву в руці, він, більше не ховаючись, рушив посередині доріжки прямо до будинку, без поспіху – гість, що повертається з короткої прогулянки, перегрівся танцюючи та вийшов у пошуках прохолоди… Кресслін підніс до носа хустинку, перекладаючи склянку з руки в руку, коли проходив між тінями тих, хто стояв з обох боків дверей. Він не бачив облич, відчував лише неуважні проваджаючі його погляди.
Світло було майже блакитним на перших сходах, тепло–жовтим на других; музика грала вальс. Гладко, подумав він. Чи не надто гладко?
У залі було тісно. Він не одразу її помітив. Йому залишалося зробити два кроки до неї. Її оточували чоловіки з орденськими стрічками у петлицях, як раптом на іншому кінці зали пролунав гуркіт – хтось упав. Спіткнувся якийсь лакей у лівреї, та так незручно, що піднос, обставлений келихами, вилетів у нього з рук, бризкаючи білим і червоним вином. Що за тюлень! Ті, що оточували Севінну як по команді повернули голови в той бік. Лише Кресслін продовжував дивитися на неї. Цей погляд спантеличив її, хоч і був ледве вловимий.
– Ви мене не впізнаєте?
– Ні.
Вона сказала "ні", щоб відштовхнути, відкинути його. Він спокійно посміхнувся:
– А карого поні пам'ятаєте? З білою стрілкою над копитом? І хлопчика, який налякав його м'ячем?
– Так це ви?
– Я.
Їм не знадобилося знайомитись, раз вони знали один одного з дитинства. Він танцював з нею лише один раз. Потім більше тримався на відстані. Зате вже після першої години ночі вони разом вийшли в парк. Вийшли через двері, про які знала лише вона. Прогулюючись з нею алеями, він то тут, то там помічав людей, що стояли в тіні дерев. Скільки ж їх! А він їх навіть не помітив, перелазячи через сітку. Дивно.
Севінна дивилася на нього, її обличчя біліло у світлі місяця, котрий після опівночі таки прорвався крізь хмари – як і очікувалося.
– Я б вас не впізнала. А все ж таки ви мені когось нагадуєте. Не того хлопчика. Когось іншого. Дорослого.
– Вашого чоловіка, – відповів він спокійно. – Коли йому було двадцять шість років. Ви, мабуть, бачили знімки.
Вона заморгала.
– Так. Звідки ви це знаєте?
Він усміхнувся.
– За обов'язками. Преса. Тимчасово – військовий кореспондент. Але з громадянським минулим.
Вона не звернула уваги на його слова.
– Ви з тих же місць, що і я. Дивовижно.
– Чому?
– Якось… це навіть турбує мене. Я не знаю, як це висловити, – я майже боюся.
– Мене?
Він був щирий у своєму подиві.
– Ні, що ви. Але це ніби дотик долі. Ця ваша схожість і те, що ми знали одне одного ще дітьми.
– Що ж тут такого?
– Я не можу вам пояснити. Це лише натяк на ту ніч. Начебто це щось передзнаменує.
– Ви забобонні?
– Повернемося. Тут холодно.
– Ніколи не треба тікати.
– Про що це ви?
– Не слід тікати від долі. Це неможливо.
– Звідки вам знати?
– Де тепер ваш поні?
– А ваш м’яч?
– Там, де і ми будемо через сто років. Усі речі розчиняються у часі. Нема кращого розчинника, ніж він.
– Ви говорите так, ніби ми з вами старі.
– Час убивчий для старих. І незрозумілий для всіх.
– Ви думаєте?
– Я знаю.
– А якби?… Ні, нічого.
– Ви хотіли щось сказати?
– Вам здалося.
– Ні, не здалося, бо я знаю, що ви мали на увазі.
– Що ж?
– Одно слово.
– Яке?
– Хронда.
Вона здригнулася. То був страх.
– Що ви…
– Не бійтеся, прошу вас. Ми обоє лише двоє сторонніх, які знають це слово, крім вашого чоловіка і фахівців доктора Суові. Тих, із центру Негген.
– Що ви знаєте? Звідки?
– Я знаю те саме, що й ви.
– Не може бути. Це ж таємниця.
– Тому я й не говорив цього слова нікому, крім вас. Я знав, що вам воно відомо.
– Як ви могли це дізнатися? Ви дуже ризикуєте. Чи розумієте це?
– Я нічим не ризикую, бо мої відомості не більші і не менш легальні, ніж ваші. З тією різницею, що я знаю, від кого ви їх отримали, а ви не знаєте, звідки їх я отримав.
– Ця різниця не на вашу користь. Звідки ви взнали?
– А сказати вам, звідки дізналися ви?
– Можливо, ви знаєте і… коли?
– Найближчим часом.
– Найближчим! Ви нічого не знаєте! – Вона затремтіла.
– Я не можу вам сказати. Не маю права.
– А те, що вже сказали?
– Це не більше того, що сказав вам ваш чоловік.
– Хіба хто... Звідки ви знаєте, що це він?
– Ніхто з уряду, крім прем'єра, не знає. Прем'єра звати Моррібонд. Далі все просто, чи не так?
– Ні… Але яким чином? А! Підслуховування?
– Ні. Не думаю. Не було потреби. Він просто мусив вам сказати.
– Чому? Чи не думаєте ви, що я…
– Ні. Саме тому, що ви ніколи б цього не вимагали. Він мав сказати, бо хотів дати вам щось, що мало для нього найвищу цінність.
– Значить, не підслуховування, а лише психологія?
– Так.
– Котра година?
– Без шести хвилин два.
– Не знаю, що станеться з усім
