Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем

– Випустять мені кишки, щоб дізнатися?

– Сам розумієш.

Кресслін випростався, ніби вже вивчив на пам’ять обличчя жінки на фотографії.

– Я готовий.

– Пам'ятай про склянку.

Кресслін не відповів. Він не чув слів генерала. З–під металевих абажурів на зелене сукно столу лилося яскраве світло електричних ламп. Двері різко відчинились. Вбіг ад'ютант із паперовою стрічкою в руці, на ходу застібаючи мундир.

– Генерал, концентрація навколо Хассі та Депінга. Перекрили усі дороги.

– Зараз. Кресслін, завдання ясно?

– Так.

– Бажаю успіху…

Ліфт зупинився. Дерн від'їхав убік і знову став на місце. До запаху мокрого листя домішувався й майже приємний лоскочучий запах азотистих сполук. «Прогрівають перший щабель», – подумав він. Кишенькові ліхтарики вихопили з мороку частини маскувальної сітки.

– Анаколуф?

– Авокадо!

– Прошу за мною.

Він йшов у темряві за кремезним бритоголовим офіцером. Чорна тінь гвинтокрила відкрилась у темряві, як паща.

– Довго летіти?

– Сім хвилин.

Нічний жук здійнявся, гудячи спланував, гвинт його ще обертався, а Кресслін вже стояв на землі, невидима трава била його по ногах, здіймана механічним вітром.

– До ракети.

– Є до ракети, але я нічого не бачу.

–Я поведу вас за руку (жіночий голос). Ось тут смокінг, прошу переодягтися. Потім одягнете цю оболонку.

– На ноги теж?

– Так. Шкарпетки та лаковані туфлі у цьому футлярі.

– Підстрибувати буду босоніж?

– Ні, ось в цих панчохах. Потім повернете їх разом з парашутом. Запам'ятали?

– Так.

Він відпустив цю маленьку міцну жіночу руку. Перевдягався у темряві. Золотий квадрат… Портсигар? Ні, запальничка. Блиснула смужка світла.

– Кресслін?

– Я.

– Готові?

– Готовий.

– У ракету, за мною!

– Є в ракету.

Один тільки різкий промінь освітлював сріблясті алюмінієві сходи. Їх верх тонув у темряві – здавалося, що він мав йти до зірок пішки. Відчинився люк. Він ліг горілиць. Його блискучий пластиковий кокон шелестів, прилипав до його одягу, до рук.

– 30, 29, 28, 27, 26, 25, 24, 23, 22, 21, 20. Увага, 20 до нуля, 16, 15, 14, 13, 12, 11, увага, через 6–7 секунд старт, чотири, три, два, один, нуль.

Він чекав гуркоту, і той, що підніс його, здався йому слабким. Дзеркальний пластик розправлявся на ньому як живий. От диявол, рота затягує! Він насилу відштовхнув настирливу плівку та перевів дух.

– Увага, пасажир, 45 секунд до вершини балістичної. Починати відлік?

– Ні, з десяти, будь ласка.

– Добре. Увага, пасажир, апогей балістичної. Чотири шари хмар, цирростратус та циррокумулюс. Під останнім видимість 600. На червоний вмикаю ежектор. Парашут?

– Дякую, в порядку.

– Увага, пасажир, друга гілка балістичної, перший шар хмар, цирростратус, другий шар хмар. Температура мінус 44, на землі плюс 18. Увага, п'ятнадцять до викиду. Нахилення до мети нуль на сто, бічне відхилення в нормі, вітер норд–норд–вест, шість метрів за секунду, видимість 600 – хороша. Увага, бажаю успіху! Викид!

– До побачення, – сказав він, відчуваючи всю гротескність цих слів, сказаних людині, яку він ніколи не бачив й ніколи не побачить.

Він випав у темряву, його вистрілило у тверде від швидкості повітря. Свистіло у вухах, він перекинувся, й тут же його з легким тріском підхопило і підтягнуло високо вгору, наче хтось виловив його з мороку невидимим сачком. Він глянув угору – купол парашута був невиразний. Чиста робота!

Він опускався, не відчуваючи швидкості падіння, щось завидніло під ногами. Так ясно? Чорт, аби не озерце! Один шанс на тисячу, але хто знає?...

До нього долинув мірний легкий шум, коли він торкнувся ногами хвилюючої поверхні. То була пшениця. Він пірнув в її м’яку хвилю, його накрила чаша парашута. Зігнувшись, він відстебнув ранець, почав згортати дивний волокнистий матеріал, на дотик схожий на павутину. Він все скручував та скручував його, це було найважче, і на це пішло багато часу, мабуть, близько півгодини. У всякому разі, в хронограму вклався. Одягти зараз лакові туфлі чи ні? Краще зараз взутися, пластик відбиває світло. Він почав рвати на собі оболонку, тонку, як поліетилен, начебто сам себе розпаковував. Ось і пакунок, нічний презент. Лакові туфлі, хустинка, ножик, візитні картки...

Де ж склянка? Серце у Крессліна заколотилося, як тільки він намацав його в кишені. Нічого не було видно, хмари вкривали все небо, але коли він потряс склянку, почулося булькання. Всередині був вермут. Він не став віддирати герметизуючу плівку. Поклав його назад в кишеню, заштовхав згорнутий парашут до ранцю, впхнув туди ж товсті стрибкові панчохи, подертий кокон. Начебто нічого не повинно від цього спалахнути... А раптом? Може, вибратися спочатку з цієї пшениці? Ні, в інструкції все передбачено.

Він знайшов на потовщеному дні футляра важіль, сунув під нього палець, смикнув, ніби відкривав банку з пивом, кинув футляр на пом'яте місце серед поля і почав чекати. Нічого. Небагато диму, ні полум'я, ні іскор, ні вугілля. Осічка? Пошарив рукою і ледь не скрикнув – там вже не було туго набитого ранцю, повного тканини та строп, – купка теплих, не обпалюючих залишків, наче прогорілий паперовий попіл. Чиста робота!

Кресслін поправив на собі смокінг, метелика й вийшов на дорогу. Він йшов узбіччям, швидко, але не надто, щоб не спітніти. Ось дерево, але яке? Липа? Мабуть, ще вона. Ясен? Точно? Нічого не видно. Капличка має бути за четвертим деревом. Ось придорожній камінь. Збігається. З ночі висунувся побілений мур каплички. Він навпомацки знайшов двері. Вони легко відчинилася. Чи не дуже легко? А якщо вікна не затемнені?

Він поставив на кам'яну підлогу запальничку, клацнув. Чисте біле світло наповнило замкнутий простір, блиснула поблідівша позолота вівтаря, вікно, заклеєне зовні чимось чорним. Він пильно вдивився у своє відображення в цьому вікні, повернувся, по черзі перевіряючи плечі, рукави, відвороти смокінга, придивляючись збоку, чи не причепився десь клаптик пластикової плівки. Поправив хустинку, підвівся на вшпиньки, як актор перед виступом, намагаючись заспокоїти дихання, відчув слабкий запах згаслих свічок – наче вони горіли зовсім недавно. Він загасив запальничку, знову у темряві вийшов, обережно ступаючи по кам'яних сходах, і озирнувся. Навколо було порожньо. Краї хмар місцями світлішали, але місяць не міг пробитися крізь них. Було майже зовсім темно. Тепер вже рівно крокуючи асфальтом, він кінчиком язика торкнувся коронки зуба мудрості. Цікаво, що там