Поправка на Ікс - Валентина Миколаївна Журавльова
— Далі, — нетерпляче перебив Ревзін.
— Не поспішайте. Четверо людей думають. Вони були впевнені, що незабаром повернуться на Землю. Вони рахували дні. А тепер треба відкласти повернення на три роки. А втім, чи треба? Адже вони мають право вибрати. Є ж межа людським силам. Хїба вони й так не зробили подвиг?
— Ну, а далі?
— Не спішіть, Павле Даниловичу. На цьому побудоване все оповідання. Далі нічого нема. Четверо людей думають. Хтось із них дістав шкатулку з жменькою рідної землі. Хтось дивиться на портрет сина… А час іде. Треба відповісти Землі. І четверо людей повертаються До пульта керування. Вони обчислюють курс — корабель помчить за кометою. І та неприязнь, що виникла між ними за останній час, зникає. Вони пробули разом сім чи десять років. Але саме тепер по-справжньому, до кінця пізнали один одного. Пізнали і не розчарувалися. От і все.
РевзІн довго мовчав. У думці я підраховувала, на якій глибині зараз перебуває Завітаєв.
— Добре, — сказав нарешті Ревзін. — А друге оповідання?
— Ну, це просто. Все те ж саме, тільки коротше і без психологічних тонкощів. Головне — погоня за кометою. Пригоди. Багато пригод. Можна докладно розповісти про мінус-матерію. Люди виконують завдання і повертаються на Землю.
Ревзін поморщився.
— І все?
— Так. У першому оповіданні фантастична ситуація: зореліт, космічні віддалі і строки, комета, мінус-мате-рія — потрібна лише для того, щоб поставити людину в незвичайні умови. А в другому — незвичайна ситуація стає метою. Головне вже не людина, а фантастичні пригоди, комета, мінус-матерія… Ну, що ви скажете?
Ревзін відповів:
— Місяців три тому ми тут сперечалися… Єрмаков (він тихенький лише у вашій присутності) торочив, що людина не все зможе, що є межі, які ніколи не вдасться перейти, хоч би як розвивалась наука. От, наприклад, мандрівки в минуле: ми можемо вивчати минуле до найдрібніших деталей, але не можна побувати в минулому. Це принципово нездійсненно. Теоретичні знання не мають меж, практичні ж можливості людини аж ніяк не безмежні, — приблизно так говорив Єрмаков. Він наводив і інші приклади. Скажімо, космос. Можна безмежно удосконалювати космічні скафандри, але ніколи людині не пощастить бути в космосі взагалі без скафандра. Тут — межа для людини. Ми можемо безмежно вивчати птахів, безмежно удосконалювати літальні апарати, але ніколи не зуміємо — хоча б на мить — перевтілитися в птахів і відчути те, що вони відчувають, побачити світ так, як вони його бачать. Тут ще одна межа. Вони дуже далекі, ці межі, але вони є… Завітаєв і Городецький не погоджувалися. Суперечка була гарячою… На перший погляд, позиція Завітаєва і Городецького оптимістичніша й принадніша. Але шляхи пізнання не прямолінійні: щоб ступити крок уперед, іноді треба визнати, що те-то й те-то принципово неможливе. Ну, хоча б вічний двигун. Винахідники вічного двигуна теж могли вважати, що їхня точка зору оптимістичніша… Так от, межі можливостей людини: Існують вони чи ні, які вони, — це література? Я відповіла:
— Ще б пак!
І Ревзін тихо розсміявся:
— От бачите! Проблема, так би мовити, без людей, але — література.
— А що ви думаєте про ці межі? — запитала я Ревзіна. — Є вони, чи це ніби горизонт: ідеш до нього — а він віддаляється.
Я не дочекалася відповіді. Ревзін курив і мовчав. Потім сказав:
— Ідіть… вам треба відпочити. Можливо, доведеться спускатися. Я покличу вас…
* * *Я пройшла в свою каюту — вузеньку, незатишну дірку, яку лише з поваги до морської термінології можна було назвати каютою. Поряд з койкою, уздовж стіни, тягнулися труби повітряної і водяної систем, подушка моя впиралася в наглухо задраєний ілюмінатор. Я лежала в темряві, прислухаючись до голосів, що долинали з-за дверей. Двічі хтось пройшов повз мою каюту; мені здавалося, що увійде Ревзін і скаже щось страшне, непоправне.
Судячи з часу, Завітаєв уже минув те місце, де загинули роботи. Я марно намагалася пригадати обриси дивних світних Істот, що майнули тоді на екрані телевізора. Від напруження почали боліти скроні. Десь поряд шуміла вода, яку перекачували по трубах. У темряві миготіли примарні вогники.
Я думала про розмову з Ревзіним. Мені згадалася фраза, яку сказав Ревзін про Завітаєва: “Дідько б його взяв, адже ніхто до нього не додумався, що найбільша глибина не в океанічних западинах, а в кратерах погаслих підводних вулканів”. Ревзін узнав лише одну наукову ідею — і відразу повірив чоловікові. Повірив, не знаючи його, і ось працює, хоч багато в чому розходиться з ним і як людина — майже протилежний Завітаєву.
Ми звикли, описуючи людей, говорити про зовнішність, характер, звички, поведінку, переконання. Але для опису вченого цього вже не досить. Більше того: зовнішність, характер, звички, словом, суто людський обрис особи — все це відступає на другий план. Учений, будучи в житті нерішучим, м’яким, навіть консервативним, може сміливо висувати надреволюційні наукові ідеї. І яке там значення має для зображення вченого, гаріний він чи ні, скупий чи щедрий, любить він музику чи ні? “Скажи мені, які твої наукові ідеї, і я скажу, який ти”. Хіба це не так?..
* * *Перервав мої роздуми Єрмаков. Він стояв у тісному коридорчику і методично стукав у відчинені двері. Я схопилася, засвітила світло. Мені здавалося, що
