Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем

на балкон до коханої. Але я для вшанування Цикшпіра – назвав Бромеом описані ним балконні втіхи і прийняв їх за одиницю щасливості, а ти, навіть не погортавши праці свого вчителя, вигадав якісь кретинські гедони! Цвях у черевику – оце твоя вишукана мірка всіх духовних злетів! Виходить, Екстатор абсолютно щасливий завдяки насиченню, яке виникає внаслідок багатофазного зсуву в продовженні відчуттів, тобто в ньому відбувається автоекстаз із зворотнім додатнім зв’язком: чим більше з себе задоволений, тим більше з себе задоволений, і так доти, доки потенціал не дійде до обмежувальних запобіжників. Бо ти знаєш, що може статися, коли нема запобіжників? Не знаєш, опікуне Космосу? Машина, розхитавши потенціали, кінець кінцем вибухне! Так, так, мій пане невігласе! Оскільки контури… та не буду тобі тут цього серед ночі на цвинтарі пояснювати, та ще й з холодної могили, сам почитай. Ну, звісно, мої праці ти або лишив припадати порохами десь на найдальшій полиці своєї паскудної бібліотеки, або ж, і це здається мені вірогіднішим, після мого похорону спакував до скрині та й заніс до пивниці. Еге ж? Завдяки кільком абищицям, які тобі пощастило взяти, ти дійшов висновку, що став найбільшим хитруном у Метагалактиці. Де тримаєш мої Opera omnia, кажи мені зараз же?!

– У пив…ниці, – пробелькотів Трурль, підло брешучи, бо давно вже вивіз їх, три рази обернувшись, до Міської Бібліотеки. Але, на щастя, труп його вчителя не міг цього знати, отож, задоволений з виявленої проникливості, сказав досить ласкаво:

– Ясно. Хоч би там що, а той Щастетрон зовсім‑таки абсолютно ні до чого, оскільки сама думка про те, що Туманності, Планети, Місяці, Зірки, Пульсари та інші Квазари слід було по черзі переробити на самі лишень ряди Екстаторів, може народитися лише в мозку, зв’язаному топологічним вузлом Мьобіуса і Клейна, тобто в перекривленому у всіх вимірах інтелекті. От! До чого дійшло! – знову запалав гнівом небіжчик. – Накажу поставити на хвіртку англійський замок і зацементувати цей дзвінок надгробка! Твій друг – Кляпавцій таким самим дзвінком вирвав мене з милих обіймів смерті торік, а може, то було позаторік, бо, як ти легко можеш здогадатися, я не маю тут ні годинника, ні календаря, і я змушений був воскресати з мертвих тільки тому, що той мій знаменитий учень не міг сам дати собі ради з метаінформаційною антимонією теореми Аристоїда. Тож я, порох у поросі, я, труп, маю пояснювати йому з труни такі речі, про які написано в кожному більш‑менш порядному підручнику континуально‑топотропної інфінітезималістики, а він про це й не чув. О Боже! Боже! Як жаль, що Тебе немає, бо ти б, певне, зараз так дав цим кіберсинам!

– А… то Кляпавцій був тут… е… у Пана Професора?! – зрадів і водночас страшенно здивувався Трурль.

– Авжеж! І словом не прохопився, га? Вдячність роботів! Був, був. А тебе це тішить, еге ж? І скажи, скажи сам, – пожвавішав небіжчик, – ти, котрого тішить звістка про приятелеву невдачу, хотів ощасливити весь Космос! А чи не надумав ти твоєю дубовою головою, що спершу треба б було зоптималізувати власні етичні параметри?!

– Пане і Магістре, а також Професоре! – швидко сказав Трурль, прагнучи відвернути увагу розлюченого старого від своєї особи. – чи проблема ощасливлення нерозв’язна?

– От іще, звідки, чому?! Просто, в такому вигляді вона лише хибно сформульована. Бо що таке щастя? Це просте, як дріт. Щастя це дифракція, тобто екстенсор метапростору, який відділяє вузол навмисних колінеаційних копій від навмисного об’єкту при встановлених омега‑кореляцією граничних умовах в альфавимірному, тобто, зрозуміло, що неметричному продовженні підсонячних агрегатів, званих іще моїми, тобто Кереброновими, супергрупами. Певна річ, ти навіть не чув про підсонячні агрегати, над якими я працював сорок вісім років і які є похідними від функціоналів, які ще називають антиноміалами моєї Алгебри Суперечностей?!

Трурль ніби язика проковтнув.

– Ідучи на екзамен, – сказав небіжчик із невластивою йому, а тому підозрілою ласкавістю, – можна на крайній випадок бути не зовсім підготованим, але йдучи на могилу професора, не перегорнути жодної сторінки його підручника – це вже таке нахабство, – горлав він так, ніби щось аж надривалося й деренчало в мікрофоні, – що якби я ще був живий, то мене напевно б на місці грець побив! – І зненацька професор знов полагіднішав. – Виходить, ти нічого не знаєш, так наче вчора народився. Добре, мій вірний, мій вдатний учню, моя поцейбічна утіхо! Ти не чув про супергрупи, отож я викладу тобі це популярно, спрощеним способом, так, як пояснював би якомусь підлогонатирачеві або іншому автоматичному прислужникові! Щастя, варте заходу, не є цілістю, а лише частиною чогось такого, що ані само не є щастям, ані бути ним не може. Твоя програма, слово честі, була поспіль дурницею, можеш повірити тлінним останкам. Щастя не є якимось особливим виміром, а лише похідною – але цього, телепню, ти вже не зрозумієш. Оце зараз ти каєшся тут переді мною, клянешся своєю силою, що виправишся, що будеш пильно працювати і т. ін., а коли повернешся додому, то не подумаєш навіть заглянути до моїх праць.

Трурль здивувався Кереброновій проникливості, оскільки найщиріші його наміри були саме такі.

– Ні, ти збираєшся просто взяти в руки викрутку й розібрати на деталі машину, у якій спершу ув’язнив себе самого, а потім іще й закатрупив. Зробиш, як захочеш, бо страхати, тобто навідувати тебе у вигляді Привида, не буду, хоч ніщо не стало б мені на перешкоді, якби я, перш ніж повернутися в могилу, схотів сконструювати відповідний Привидотрон. Але така гра в привиди, помножений якими, я міг би навідувати й лякати своїх дорогих учнів, здалася мені чимось негідним як і їх, так і мене самого. Хіба ж я мав би стати вашим потойбічним сторожем, нещасна бандо? Нота бене, чи знаєш ти про те, що вбив себе самого тільки один раз, тобто в одній особі?

– Як це, «в одній особі»? – не зрозумів Трурль.

– Голову даю, що ніякого університету, ані усіх його Трурлів з кафедрами в комп’ютері не було; ти розмовляв зі своїм цифровим відображенням, яке, боячись – і як слушно! – що, коли воно виявить свою неспроможність до розв’язання проблеми, ти вимкнеш його навіки, обманювало тебе, як могло…

– Не може бути! – здивувався Трурль.

– Може. Яка була місткість машини?

– Іпсилон 1010.

– У такій машині немає місця для розмноження цифрівців; ти дався, щоб тебе обдурили, у чому, зрештою, не бачу нічого поганого, бо твій вчинок з кібернетичної точки зору був ганебним. Трурлю, час іде. Ти наповнив мій труп