ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

сигналів, і не тільки смерті, а й звичайного буденного життя щохвилини приймає мозок безпосередньо, без всякої допомоги наших органів відчуття. Ось двоє людей — мати й дитина або чоловік і жінка. Протягом багатьох років вони майже щодня бувають разом. Мозок кожного з них своїми нормальними імпульсами впливає на мозок другого. Кожен порух думки, кожне бажання, спалах гніву, волі, враження — все це дає свою гаму випромінювань, що сприймаються, крім свідомості, мозком близької людини. Це випромінювання систематично примушує резонувати приймальні елементи другого мозку в своєрідних комбінаціях, характерних тільки для даної людини.

Так у мозку формується «електричний образ» близької людини, як підвищена здатність відтворювати тільки йому одному властиві характерні комбінації імпульсів.

Ви проходите крізь натовп. Голоси людей не привертають вашої уваги. Але досить почути слово, вимовлене добре знайомою людиною, як ви, ще не бачачи її, відразу ж вихопите її голос з безлічі чужих голосів і вмить уявите собі і зовнішній вигляд, і характер, і манери знайомого.

Тепер неважко зрозуміти, чому наш мозок з безлічі сигналів, що проносяться повз нього, схоплює лише ті, які вирвалися з мозку близької людини. Зрештою цей умовний рефлекс, знайомий «малюнок» імпульсів приводить в дію цілу систему вже зв’язаних між собою резонаторів, які формують у свідомості знайомий образ.

Але чому випадки приймання «сигналів смерті» трапляються порівняно рідко? Важко відповісти на це запитання. Можливо, насамперед, що вони далеко не такі рідкісні, як здається. Нам стають відомими тільки особливо яскраві і цілком вірогідні факти з цієї області, а хоч трохи сумнівні ми відкидаємо, намагаючись знайти для них не дуже наукові, що менш зобов’язують, пояснення, як випадковість, збіг і т. ін. Не підлягає сумніву і те, що здатність реалізувати одержані зовні випромінювання мозку, тобто перетворювати їх в уявлення, образи, неоднаково виражена в різних людей, як неоднакова здатність їх піддаватись гіпнозові й навіюванню. До того ж вона, звичайно, залежить від загального стану психіки в момент дії випромінювання, від напруження уваги, від підготовленості до сприйняття даного образу і т. д. Усе це може бути причиною того, що більшість «сигналів» проходить непоміченими.

Ми ще не маємо даних, щоб судити про те, в яких масштабах виявляється вплив одного мозку на інший. Але можемо сказати, що далеко не всі думки, ідеї, уявлення виникають у нашій свідомості цілком самостійно, без допомоги іншого мозку…»

Ридан різко підводить голову. Почувши тихе дзижчання внутрішнього телефону, він поривчасто хапає трубку.

— Я слухаю. Що?

— Костянтине Олександровичу, все готове.

— Готове?! — вигукує Ридан, і очі його розширюються, і виблискують від хвилювання. — Можна починати? А… ви не втомилися, Миколо Арсеновичу? Може, краще відкласти на завтра?

— Ні, ні… Давайте спробуємо.

— Глядіть… Ну, йду.

Ридан переводить сигнальний важельок телефону, і за хвилину в трубці чути якесь хрипке бурмотіння.

— Тирса? Прокинулись? Давайте нагору все, що ми відібрали.

Професор зникає в темному коридорі. Робоча кімната Тунгусова зустрічає його великим світним кругом віклінгівської шкали на «генераторі чудес», що стоїть посередині кімнати. Маленький параболічний рефлектор, укріплений зверху, спрямовано в глиб кімнати, на вільну частішу стіни, покриту великим свинцевим квадратом. Микола сидить віддалік на робочій табуретці, втомлено спершись ліктем на стіл, і курить.

Потім з’являються клітки з тваринами: собака, кролик, морська свинка, білий пацюк, миша. Поставивши їх одну на одну біля стіни, Тирса мовчки виходить. Ридан щільно замикає за ним двері.

Вже зовсім розвиднілось, коли обоє, знесилені від переживань і втоми, вийшли з кімнати. Ридан перевірив, чи на місці ключ, і клацнув замком.

— Тепер треба бути особливо обережним, — сказав він. — Ми володіємо багатством, рівного якому немає в світі. І ще одне, Миколо Арсеновичу… Нікому ні слова. Навіть нашим… поки що.

Микола мовчить. Те, що відбувалося щойно перед його очима, не було схоже на дійсність. Це був сон. І зміст його вислизав під Миколи. Нехай. Це справа Ридана.

Втома, що раз оволоділа Миколою, тепер легко поверталася знову. Він ледве тримався на ногах і не хотів думати.

Ридан, нарешті, збагнув це і, обнявши Тунгусові, повів його в їдальню. Намагаючись робити все тихо, він знайшов у буфеті закуски, дістав коньяк, налив дві великих чарки.

— Ну, Миколо Арсеновичу… — Ридан хотів сказати щось урочисте й задушевне про перемогу розуму, про могутність їхньої співдружності, але помітив, як напружено стежить Микола за своєю рукою, боячись розхлюпати коньяк. Він швидко цокнувся і додав: — Пийте швидше. Це вам дуже потрібно зараз…

Частина четверта
ПРОМІННЯ ЖИТТЯ

Розділ тринадцятий
ПРОФЕСОР ШУКАЄ ХВИЛЮ

Минуло вже більше тижня після того, як Ридан і Тунгусов потай від усіх домашніх, наче підлітки, що вирішили втекти з рідного дому в країну індійців, провели цілу ніч за випробуванням відбудованого, нарешті, «ГЧ».

Справді, це була ніч чудес. І почалася вона таким яскравим і несподіваним ефектом, що експериментатори відразу втратили будь-яке уявлення про час, про те, що Миколі небезпечно перевтомлюватися, і взагалі про всякі доводи розсудливості.

Перед тим, як увімкнути «ГЧ», об’єктив якого був спрямований на кролика, що сидів біля кормушки перед екраном, Ридан раптом відчув невпевненість; вона швидко наростала, межуючи з боязкістю. Він спіймав себе на тому, що посилено шукає причин, завдяки яким вплив променя не буде помічено.

Шансів на вдалі наслідки випробування справді було небагато. Впевненість Ридана, що грунтувалася на домислах з приводу випадку в Будинку вчених, тут піддалася цілком реальним сумнівам. Новий екземпляр «ГЧ» міг ховати