День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

ні ви, ні я не захочемо, на зразок Гленда, ховатися під землю або горіти в променях ядерного сонця. Залишається лазерна космічна зброя. Але наша планета — надто мала мішень для зоряних воєн, мій любий. Сьогодні відкриття Острожного стає чи не єдиною перевагою в стратегії наземних воєн. І тому ефект гравіталу не повинен вийти за межі Штатів. Усі, хто до цього причетний, залишаються нашими надійними друзями. Ми не дозволимо їм думати про гроші й жити в тісноті малогабаритних квартир. — Президент голосно розсміявся. — Підкажіть Оулту, що японці страшенно ревниві, а Кукудзі перебуває під особистою охороною Президента Америки. Нехай подумає про це, перш ніж захоплюватися юною Тіійокою.

— Ви мене дивуєте, мій Президент.

— Чим саме, Джім?

— Своєю пам’яттю. У вас неперевершена пам’ять.

— Натякаєте на мій вік?

— Я молив би усіх святих, якби мені пощастило дожити до вашого віку й утримувати в ясному розумі не тільки свою суперечливу країну з калейдоскопом подій малих і великих, не тільки назви держав, їхніх президентів і королів, не тільки те, за що гризуться між собою держави на планеті, а навіть імена звичайних смертних та ще їхніх коханок і чоловіків тих коханок.

— Браво, Джім! Я давно не чув такого солодкого тосту!

— Даруйте, але на вас чимось невловимо схожа Мері Френк, мій Президент, — у щирому одкровенні признався Френк.

— Дуже добре, Джім: ви завжди будете пам’ятати, що за операцію по освоєнню ефекту гравіталу ви підзвітні лише мені особисто. І там, на острові, моїми устами з вами говоритиме Мері Френк. Ще не забудьте пригостити там печеною картоплею Острожних. Вони, напевне, люблять цей осінній делікатес уже холодної землі. Дуже холодної і вічної землі, - додав Президент і задумався, мерзлякувато поводячи плечима. Важко зітхнув і мовив, дивлячись на Джіма так, мов благав не вкорочувати йому віку: — Холодної і важкої землі, Френк.

XLVII

Джіму відчинив довготелесий негр і запросив його до просторого холу. Здалеку поблискував вогонь у каміні.

— Хто дома? — коротко запитав Джім.

— Містер Гленд на фермі, місіс Мері пішла з ним прощатися, містер Острожний і містер Тонако на полігоні покійного Макларена.

— З’єднайте мене з Мері Френк і приготуйте гарячої кави.

— Тут є автоматичний зв’язок, — пояснив негр і підвів Френка до відеотелефону. На екрані з’явилося обличчя Гленда. Він був чимось схвильований і тому не дуже ґречно привітався з гостем.

— Мері у вас? — запитав Френк.

— Так. Мені дуже приємно, що вона не погордувала і зайшла попрощатися.

— Мері чує нашу розмову?

— Я тут, Джім! — обізвалася Мері й виринула на екрані відеотелефону. — Нам треба дещо вияснити з містером Глендом.

— Я не проти, — кивнув Джім. — Я тим часом перевірю машини. Треба завантажити імпульсні установки Острожного. Ми сьогодні виїздимо в Атланту. На нас чекатиме яхта «Гілея».

— А-а, блакитна яхта містера Роджерса, — зраділа Мері, ніби не знала, що саме на цій яхті вони вирушать на острів Білих черепах. — За годину буду. Разом поснідаємо. Сьогодні містер Гленд пригостить нас білими грибами в сметані.

— Ви поснідаєте без мене, джентльмени, — холодно зауважив Гленд і вимкнув апарат відеозв’язку. Потім запитав: — Мері, ви любите Джіма?

— Кожен по-своєму розуміє це почуття, містер Гленд. Я знаю, ви, як і містер Острожний, закохані в розум Хілди Брайнт. В розум звироднілої істоти, яку не прийме жодна цивілізація, коли дізнається, що всі ці фотографії — правда про експеримент нейрофізика з атомного віку.

— Ви вже казали мені про це, але хто повірить, що ці фотографії не з божевільні?

— А ви пригляньтеся уважніше, містер Гленд, — Мері вибрала групову фотографію, де в центрі стояв панічно переляканий Гленд з перекошеним обличчям. Здавалося, він побачив не тільки власну смерть, а загибель планети. — Невже ви й тут не впізнаєте себе?

— Це, здається, справді я… — аж розгубився Гленд і тремтячою рукою потягнувся до фотографії. — Де ви її добули?

— З архіву Хілди Брайнт. Фото зроблені тут, у вашому підземеллі, містер Гленд. Вас ошукали, а ви не хочете збагнути, що поряд з вами готується зброя значно страшніша за атомну бомбу. Радіоімпульси Хілди Брайнт перетворять нас на кретинів з єдиним правом служити реальному дияволові роду людського — самій Хілді Брайнт, — з жорстоким спокоєм розповідала Мері Френк, не зводячи очей з спантеличеного Гленда.

— Але ж… Як це могло статися, що я не пам’ятаю себе таким? Може, це підробка, місіс? — доскіпувався Гленд. — Щоб так кричати, треба справді дуже злякатися…

— Це було як сон, містер Гленд. І цей сон міг вам приснитися, бо ви хворієте на манію атомної війни. Ви не пригадуєте подібних снів? Можливо, ви бачили цих людей вві сні?

— Боже… — пополотнілими устами прошепотів Гленд. — Невже Хілда не зважила навіть на мою старість? А якби моє серце не витримало?

— Вас би похоронили й повідомили в пресі діагноз хвороби, що призвела до раптової смерті. Ваша смерть нікого б не здивувала.

— Жорстоко… Жорстоко й страшно… Чому так сталося, Мері? Для чого обманювали мене, звичайнісінького фермера, який, кажуть, з’їхав з глузду? Я сховався від вас усіх, бо ви, а не я, вигадали атомну смерть. І якщо я справді несповна розуму, то тільки через вас.

— У вас було все гаразд, містер Гленд, поки тут не почали вештатися Х’ю Вундстон і Хілда Брайнт.

— Так-так, — швидко погодився Гленд. — Я був веселим і часто кепкував над тими, хто залишився нагорі. Тепер я вже не сміюся. А якщо й пробую сміятися, мене тіпає, і сміх тоді істеричний. Ніби хтось обірвав у моїй душі веселі струни й виплів з них товсті ґрати для