Сигнали з Всесвіту - Володимир Бабула

— Я вам щиро вдячний, Наташо!.. — Северсон зацікавлено оглядав крісло: біля правого поручня — руль, на лівому — кілька кнопок. — Я вам щиро вдячний… Але коли нарешті я зможу стати на власні ноги?

— О, цього вже чекати недовго! Однак не поспішайте!.. Хочете, заснуємо зараз невеличку автошколу, щоб ви оволоділи своєю машиною?

Не чекаючи на відповідь, Наташа сіла в крісло, натиснула зелену кнопку. Крісло повільно й безшумно покотилося вперед.

— Хоч нешвидко, зате безпечно, — пояснила дівчина. — Машина не наштовхнеться ні на стіну, ні на будь-який інший предмет, бо обладнана контрольним фотоелементом, який автоматично зупинить її перед перепоною… Керування нею дуже просте: зеленою кнопкою електромотор вмикається, червоною — вимикається… Спробуєте?

Пацієнт з радістю погодився. З допомогою Наташі він перебрався у крісло, кілька хвилин повправлявся під її керівництвом, а потім, як завзятий ковзаняр-фігурист, почав їздити по кімнаті. Дівчина проводжала його доброзичливим усміхненим поглядом.

Надвечір наступного дня Северсона разом з саморухомим кріслом було вперше вивезено на чисте повітря.

Тихо-тихо було довкола. Призахідне сонце щедро золотило білі стовбури берізок. Сизуваті ялини стояли задумливі, мовчазні. Повійнуло запахом соснової глиці — таким знайомим і рідним, що Северсонові аж подих перехопило.

Він рвучко обернувся до Наташі, що йшла поруч його крісла.

— Ну, то скажіть хоч тепер: де я?

— Ви — в Росії, — сказала вона спокійно. — Вас врятувала наша експедиція.

— В Росії… — Северсон погладив щоку, поглянув через плече назад, на клініку. Справжній палац! Палац з алюмінію і скла! Але найголовніше не те, з чого він побудований, а як. Вражала несподівана, дерзновенна краса цієї споруди. Ніколи досі Северсон не бачив нічого схожого, а коли б його запитали, що це за архітектурний стиль, — він відповів би тільки одне: «Неземний!..» І то оцей палац збудовано в Росії, яка тільки-тільки зводиться на ноги після розрухи?!

— Цей палац для вас побудували американці?

— Чому американці? — здивувалась Наташа. А потім похопилась. — А, розумію вас!.. Ні, ми самі. Щиро кажучи, мені цей стиль не подобається. Зараз будують краще.

«Зараз будують краще! — подумав Северсон. — То, виходить, цей палац побудовано не зараз. А коли ж?»

Йому стало трошки моторошно. Хоч як мало збігло часу з того дня, коли він вперше усвідомив себе, а в пам'яті мимохіть накопичується все більше нез'ясовного, дратівливого. Ну, хай так: він потрапив до Росії, лікується в якомусь привілейованому закладі. Хай він зовсім не знає життя більшовицької країни… Але звідки отакий рівень техніки?.. Чому Наташа, яка бездоганно знає норвезьку мову, раз у раз вживає або зовсім незрозумілі слова, або якось по-чудному перекручує їхній зміст?

— Наташо, скільки часу я хворію?

— Довгенько, друже!.. — вона посміхнулась, приклала палець до вуст. — А пам'ятаєте наказ академіка Тарабкіна? Ані слова про хворобу!.. Все — потім, коли одужаєте.

Що ж, хай і потім. Але оця обстановка таємничості вже починала гнітити Северсона. Ніде ні газети, ні книжки — заборонено. Телевізор чомусь зіпсувався. А Наташа не відходить ані на крок. Вона дуже мила й турботлива, але надто захоплюється науковою фантастикою. Весь час розповідає про такі речі, які й Жюлю Вернові не снилися: то про подорожі в інші зоряні системи, то про атомну енергію. А ото якось розповіла про машини, які вміють грати в шахи, писати музику й вірші, розв'язувати найскладніші задачі. Захопившись, вона навіть сказала, що її подруга працює на такій машині. Северсон вдав, що не помітив цієї обмовки.

Фантастика фантастикою, але ж у цих росіян справді творяться чудеса! Звідки вони взяли стільки літаків, та ще й яких! На жаль, не вдавалося поглянути на них зблизька — вони тільки ледь-ледь мріли цяточками в безодні неба, але ж швідкість їх — неймовірна. Куди там проти них бідолашний «Латам»!

Северсон міцнішав з кожним днем. Йому вже ні до чого було саморухоме крісло, бо він вже й так міцно тримався на ногах. Тривалість прогулянок парком дедалі збільшувалась, а одного разу Наташа повела його в гості до своїх знайомих, що жили у великому красивому котеджі на узліссі бору. Повернувся він звідти просто приголомшений.

Що сталося з світом?.. Що сталося з ним самим? Северсон довго сидів, не рухаючись, не вмикаючи світла з кімнаті, і дивився на залиту зеленкуватими променями місяця алею парку. Сповнений вражень після пережитого дня, він все ще не міг осмислити побачене й почуте і водночас хотів назавжди зафіксувати в свідомості неповторне відчуття зустрічі з невідомим і нез'ясовним; прагнув поділитися з кимось своїми думками.

Майже підсвідомо він пересів до столу, увімкнув світло і почав писати листа до свого друга в Норвегію — до друга, який уже давним-давно постарівся й помер. Це був лист у минуле, лист в нікуди, але пробуджена від крижаного сну людина ще навіть не підозрювала про це.

«Дійсність перевищила всі мої сподівання, любий Альберте, і взагалі все, що людина може вимріяти. Чи мене обдурюють, чи я, може, збожеволів і бачу не те, що є насправді, але скажу тобі: отут, в Росії, люди живуть так розкішно, що їм позаздрить кожен з наших багатіїв!

Я відвідав сьогодні один котедж і, скажу тобі щиро, був просто приголомшений. Тільки тепер я усвідомлюю, яка висока має бути квартирна плата в такому будинку! А зі слів моєї милої провідниці Наташі отак, мовляв, у Росії живуть усі. Нічого, нічого не розумію!

Квартира обставлена красиво й просто; меблі зручні, але дуже чудні на вигляд і зовсім незвичні для мене. Хазяїни — гостинні, вони одразу ж запропонували нам пообідати. А перед тим показали кухню.

Ні, Альберте, ти