Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

— Мабуть… зіткнулися з болідом… — хриплю я.

Обличчя її зблідло, в очах переляк. Але вона ще може жартувати:

— Або комета хвостом зачепилась, — говорить вона, посміхаючись і звільняючи своє плече від моєї руки. — Держіться, як я, за спинку крісла.

Держуся. Куди ми летимо?.. Коли б хоч віконниці були відкриті. І надало ж мені вплутатися в цю подорож!..

Та от ракета починає вирівнюватись. Вибухи припиняються. Стає прохолодніше. Я вже не відчуваю, що лежу на спині, притиснутий невидимою силою. По тілу розлягається почуття легкості. Я підводжу руки, ворушу ногами. Як приємно, легко! Ніби сидиш у солоному морі, з тією тільки різницею, що не відчуваєш водної стихії. Намагаюсь звестися на ноги — і непомітно відриваюсь від крісла. Я вишу в повітрі, потім поволі спускаюсь у крісло. Тоня вимахує руками, як птах крилами, і співає. Ми сміємось. Нам весело. Напрочуд приємне відчуття. Ні, все-таки добре я зробив, що поїхав у цю подорож!

Раптом віконниця ілюмінатора відкривається. Ми бачимо чорне небо злегка забарвлене в карміновий колір, рясно усіяне немерехтливими зорями. Смуга Молочного Шляху не молочного кольору, як на Землі, а вся поцяткована різнокольоровими зірками.

Тоня показує мені на велику зірку біля альфи Великої Ведмедиці. Нова, незвичайна зірка в знайомому сузір’ї! Серед незліченної кількості немерехтливих зірок, вона одна тріпоче промінням — то червоним, то зеленим, то оранжевим. Спалахує яскравіше, згасає, знову спалахує… Через кілька секунд ми розрізняємо, що зірка має вигляд сріблястої спиці, на одному кінці якої спалахують різнокольорові вогні, а на другому виблискує ніби маленький місяць.

— Кец!.. Зірка Кец! — говорить схвильовано Тоня.

Зірка Кец! Мета нашої короткої подорожі. Зірка зростає на наших очах і поволі наближається до правої сторони вікна. Ракета, очевидно, летить до Зірки по кривій лінії. Зірка викидає довге блакитне проміння і заходить за край вікна. На темному фоні неба тепер видно тільки зорі та білясті туманності. Вони здаються зовсім близькими — ці далекі зоряні світи… Віконниця закривається. Знову працюють вибухові апарати. Знову почуття ваги, що переміщається в праву половину тіла. Ніби параліч… З правої частини тіла вага переливається в ліву, сповнює ноги, поволі піднімається до голови і знову спускається до ніг. Ракета маневрує. Цікаво було б подивитися, як вона причалюватиме до небесного ракетодрому… Набридають вибухи, що відбуваються з нерівними інтервалами. Невеличкий поштовх, зупинка. Невже кінець подорожі? Легкість у тілі надзвичайна.

— Можна подумати, що ми стали справжніми небожителями, безплотними духами, — сміючись, кажу я Тоні.

Двері в капітанську рубку відкриваються. Капітан не виходить з дверей, а, лежачи на «підлозі», посувається вниз, тримаючись за скоби. За капітаном спускається молодий чоловік, якого ми не бачили. Між молодим чоловіком у формі пілота і капітаном відбувається гаряча розмова. Капітан, тримаючись за скобу, витягається догори ногами, при чому поли його тужурки не звисають вниз, як це було б на Землі. Молодий чоловік вибрав горизонтальну позу в повітрі, упираючись одним пальцем в стелю. Так вони закінчують свою розмову, зображуючи собою хрестоподібну фігуру.

Капітан звертається до нас:

— Пробачте за кілька неприємних секунд, яких ви зазнали під час подорожі. Все це він винен, — молодий практикант, — капітан торкається вказівним пальцем до молодого чоловіка, і той, сміючись, відлітає вбік. — Він неправильно, — занадто круто, — повернув руль напряму, і ви, мабуть, позлітали з своїх крісел.

— Так, — потвердив я. — Але головна неприємність була в тому, що, не знаючи причини, ми могли подумати…

— Скажіть одверто, що ви чекали катастрофи, — сміючись, перебив мене капітан. — Ну, одягайте теплі костюми і кисневі маски. Филипченко (це був молодий пілот) допоможе вам.

Виповз із рубки і бортмеханік, уже в міжпланетному костюмі. Тепер він був схожий на водолаза, тільки скафандр його був трохи менший, ніж водолазний, та на плечах у нього був білий плащ, зроблений з блискучої, як алюміній, матерії.

— Вам теж дадуть такі плащі. Якщо буде холодно, — пояснив капітан, — ви відкинете плащі вбік, даючи доступ сонячному промінню, коли ж стане дуже жарко, то освітлену сонцем частину тіла прикриєте плащем. Він відбиває сонячне проміння.

За допомогою бортмеханіка і капітана ми одягли міжпланетні костюми і з хвилюванням стали чекати виходу.

Нам знову довелося пройти через повітряну камеру, з якої на цей раз повітря поступово викачувалось, аж поки не утворилась «міжпланетна» порожнява. І тільки після цього двері камери відкрились.

Я переступив через поріг. Трапу не було, — ракета лежала боком. В першу хвилину я був засліплений і приголомшений. Чи не потрапили ми, буває, на Місяць?.. Переді мною була блискуча поверхня величезної кулі, діаметром у кілька кілометрів.

Не встиг я ступити й кроку, як біля мене опинився «місячний житель», в такому самому костюмі, як і в мене. З надзвичайною спритністю і швидкістю він накинув мені на руку аркан. Непоганий початок! Я розсердився, відсмикнув руку, гнівно тупнув ногою… і в ту ж мить знявся в повітря на десяток метрів. «Місячний житель» потягнув за шовковий шнурок і повернув мене назад на поверхню блискучої кулі. Я зрозумів і розсміявся: якби я не був прив’язаний, то при першому ж необережному русі полетів би в світовий простір, і ловити мене було б нелегко. Можливо, я й загинув би від недостачі кисню. Але як же я не потягнув за собою людину, яка впіймала мене за аркан? Я подивився на «землю» і побачив на її блискучій поверхні дуже багато скоб, за які чіплявся ногою мій провідник.

Крізь скло скафандра я бачив його усміхнене молоде обличчя. Він торкнувся своїм скафандром до мого, щоб я міг чути, і сказав:

— Тримайтесь тепер міцно обома