1Q84. Книга І - Харукі Муракамі
На тому кінці телефонної лінії настала мовчанка. Коротка, напружена.
— Виходить, що ваш план на півдорозі перехопив Ебісуно-сенсей, — сказав Тенґо.
— Так справді можна сказати. Інакше кажучи, його задум узяв гору над нашим планом.
— І ви гадаєте, що Ебісуно-сенсей зможе успішно погасити цей галас?
— Думаю, що, звісно, зможе. Бо він — людина з глибокими знаннями і самовпевнена. Можливо, йому це під силу. Та навіть якщо цей галас перевершить його сподівання, справа може так просто не скінчитися. Бо навіть у найрозумнішої людини здібності обмежені. А тому краще міцно прив'язуватися ременями.
— Але ж у літаку, який падає, це вже не допоможе.
— Принаймні заспокоїть.
Тенґо мимоволі всміхнувся. Щоправда, безсилою усмішкою. «І в цьому вся суть справи? Не дуже приємної і, можливо, з присмаком парадоксальної дивовижності?» — подумав він.
— Мені прикро, що я втягнув тебе в таку справу. Чесно кажу, — безвиразним голосом сказав Комацу.
— Та мені байдуже. Особливо втрачати мені нічого. Не маю ні сім'ї, ні суспільного становища, ні блискучого майбутнього. Найбільше переймаюся долею Фукаері. Їй тільки сімнадцять.
— Звичайно, й мене це хвилює. Не може не хвилювати. Та хоч би що ми зараз думали, нічого вже не вдіємо. А тому міцно до чогось прив'яжімося, щоб поривчастий вітер не здув. Поки що варто стежити за газетами.
— Зараз я стараюся їх щодня читати.
— Це добре, — сказав Комацу. — До речі, ти не здогадуєшся, де Фукаері могла б бути? Будь-які дані варті уваги.
— Не здогадуюся, — відповів Тенґо. Він не любив брехати. Крім того, Комацу мав сильну інтуїцію. Але цього разу, здається, не помітив, як ледь-ледь тремтить голос Тенґо. Бо його голову переповнювали власні проблеми.
— Коли що, то знову подзвоню, — сказав Комацу й обірвав розмову.
Поклавши слухавку, Тенґо насамперед взяв склянку й налив у неї віскі «Bourbon» сантиметрів на два. Як казав Комацу, після телефонної розмови треба було випити.
Як завжди, у п'ятницю прийшла заміжня подруга. Дощ перестав, але небо все ще суцільно вкривали сірі хмари. Вони злегка перекусили й забралися в ліжко. Під час сексу Тенґо думав про се, про те, але цим не псував радості від любощів. Вона вміло, як завжди, витягувала з нього статеву жагу, що в ньому накопичилася за тиждень. І сама отримувала від цього повне задоволення. Як здібний бухгалтер-експерт з оподаткування, який відчуває глибоку радість від складних операцій з цифрами в рахунковій книзі. Та все-таки вона, мабуть, здогадувалася, що увага Тенґо прикута до чогось іншого.
— Схоже, що віскі значно поменшало, — сказала вона. Її рука, ніби насолоджуючись наслідками сексу, лежала на його міцних грудях. На її безіменному пальці красувалася обручка з блискучою перлиною. Подруга натякала на пляшку «Wild Turkey», що вже давно стояла на шафі. Як більшість жінок, що мають статевий зв'язок з молодшими чоловіками, вона звертала увагу на дрібні навколишні зміни.
— Останнім часом я часто прокидаюся серед ночі, — відповів Тенґо.
— Не кохався?
Тенґо хитнув головою.
— Ні, не кохався.
— Робота просувається добре?
— Поки що успішно. Принаймні кудись рухається.
— І все-таки щось тебе начебто тривожить.
— Та ні. Лише не можу заснути. Нема чим особливо тривожитися. Але досі я звичайно міцно засинав.
— Як мені тебе жаль! — сказала подруга, лагідно масажуючи яєчка долонею руки з обручкою. — Ну, то що? Бачиш погані сни?
— Снів майже не бачу, — відповів Тенґо. І це була правда.
— А от я часто бачу сни. Завжди той самий. Уві сні ловлю себе на думці, що я вже його бачила. Тобі це не здається дивним?
— Який сон, наприклад?
— Ну, наприклад, сон про хатину в лісі.
— Про хатину в лісі, — повторив Тенґо. Він подумав про людей у лісі. Про гіляків, карликів, Фукаері. — Яка це хатина?
— Ти справді хочеш послухати мою розповідь? Тобі не буде нудно слухати про чужий сон?
— Зовсім ні. Я готовий слухати, — щиро сказав Тенґо.
— Я йду сама лісом. Не таким глибоким і зловісним, у якому загубилися Гензель і Ґретель. Не густим і досить світлим. Надворі тепло. Іду пополудні в радісному настрої. Коли це бачу перед собою хатину з димарем і невеличким ґанком. Вікна в ній завішані крапчастими фіранками. Одним словом, хатина з приємним зовнішнім виглядом. Стукаю у двері і кажу: «Добридень!». Відповіді нема. Ще раз стукаю, сильніше — двері самі відчиняються. Стояли незачиненими. Заглядаю в хатину, попереджаючи: «Добридень! Тут хтось є? Я заходжу». — Ніжно погладжуючи яєчка, подруга дивиться на Тенґо. — Розумієш мій настрій?
— Розумію?
— В хатині одна кімната. Дуже простої будови. Невеличка кухня, ліжко, їдальня. Посередині — піч, на столі — акуратно розставлені страви для чотирьох осіб. З тарілок піднімається гаряча пара. Однак у кімнаті нема нікого. Їжа готова, але тоді, коли всі збиралися сідати за стіл, щось сталося — наприклад, раптом з'явилося чудовисько, — вони повтікали надвір. Але стільці не поперекидувані. Все мирне, на диво буденне. І тільки людей нема.
— Які страви були на столі?
Подруга задумалася.
— Не можу пригадати. Які страви? Та не в цьому проблема. Річ у тому, що вони гарячі, щойно приготовані. Так чи інакше, я сідаю на один стілець і чекаю повернення сім'ї, що мешкає в цій хатині. Мушу їх чекати. Чому, не знаю. Оскільки це сон, то все можу пояснити. Можливо, хочу, щоб мені показали дорогу додому або щось дістати. В усякому разі, я чекаю на них. Однак ніхто не приходить. Їжа все ще парує на столі. Дивлюсь на неї і відчуваю, що страшно хочу їсти. Але поки їх нема, я не можу самовільно торкатися її. Мабуть, так думаю?
— Гадаю, що так, — відповів Тенґо. — Та оскільки йдеться про сон, то я не дуже певний у цьому.
— А тим часом починає смеркати. Стало темно і в хатині. Ліс навколо швидко погустішав. Хочу запалити лампу, але не знаю, де вона. Поступово я починаю хвилюватися. І раптом помічаю дивну річ — їжа нітрохи не перестає парувати. Час минає, а вона залишається гарячою. І я починаю дивуватися. Щось тут не так. На цьому сон кінчається.
— І що сталося потім, не знаєш?
— Думаю, щось, напевне, сталося, — відповіла подруга. — Уже смеркнулося, а я, не знаючи дороги назад, сама-одна залишилася в загадковій хатині. Щось має
