ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин
— Бачите, яка катавасія в голові…
— Я це добре розумію, — відповів Микола, — бо у мене те саме…
— Знаю… у нас багато спільного — в найголовнішому — в творчій основі наших натур… Це велика сила… — Ридан рішуче утримався від спокуси продовжити ніжні слова. — Отже, Миколо Арсеновичу, зараз я з’ясовуватиму два питання: чи всі тканини і соки організму однаково реагують на консервуюче опромінення. Виходить, доведеться випробувати багато зразків. І друге питання, що вирішує для мене долю методу: чи не викликає опромінення якихось функціональних порушень в органах. Бо якщо орган внаслідок опромінення втратить здатність нормально працювати, то його й зберігати не варто…
— Надовго розрахована у вас ця програма?
— За тиждень усе опромінимо. Потім досліджуватиму.
— А я за цей час сподіваюсь закінчити з «консерватором».
— Так… — професор помовчав трохи. — А потім? Микола відчув, як напружено чекав Ридан відповіді.
— Потім візьмусь за «ГЧ», — просто сказав він.
— Як… знову нова робота?! Що за «гече»?
— Ні, це стара робота. Це те саме, чого ви чекаєте, Костянтине Олександровичу… «ГЧ» — «генератор чудес». Ми з Федором жартома так назвали той самий генератор, про який я розповідав вам на початку нашого знайомства… Пам’ятаєте? Тепер я хочу його відбудувати. Правда, те, чого я чекав від нього, не здійснилось. Але деякі чудеса, про які я дізнався пізніше, сталися, і про них я хочу вам розповісти. Ви пам’ятаєте, чим закінчився ваш торішній виступ у Будинку вчених? І от я встановив, що ви тоді втратили свідомість саме в той момент…
Ридан схопився за бильця крісла, наче збираючись схопитися. На обличчі його відбився величезний подив.
— Я втратив свідомість? — перебив він Миколу. — Нічого подібного. Я не втрачав свідомості. Чудово пам’ятаю, як…
— Заждіть, Костянтине Олександровичу. Зараз ми встановимо точно цю обставину.
Микола підійшов до столу, взяв клаптик паперу і написав на ньому:
LMRWWAT
— Вам знайомі ці букви? — спитав він.
Ридан глянув уважно, потім відкинувся на спинку крісла, дивлячись кудись на темну стелю.
— Пригадую… Так, так, Ганна якось надокучала мені за чаєм з оцим… ребусом, чи що…
— І більше ні про що не кажуть вам ці літери?
— Ні про що.
— Так от слухайте. Ви написали їх на дошці тоді в Будинку вчених. Це бачили всі. А Муттер навіть переписав їх собі в записну книжку. Цього ви не пам’ятаєте. Виходить, ви були в непритомному етапі.
— Чортовиння якесь! — Ридан заходив по килиму біля стола, круто повертаючись. — Дуже дивно. Я чудово пам’ятаю свій стан тоді. Спочатку…
— Зачекайте хвилинку, — перебив знову Микола. — Дозвольте мені розповісти про це. Спочатку ви відчули слабість… Майте на увазі, мене не було тоді в залі, я сидів у себе вдома. Потім вас швидко почав брати сумнів щодо правильності тієї основної ідеї, яку ви збиралися викладати. Швидко прогресуючи, сумнів досяг ступеня впевненості в помилці, майже розпачу…
— Миколо Арсеновичу, це містифікація! — викрикнув Ридан. — Що це означає?
— Те, що я сам у той же момент пережив усе це. Я випробовував тоді свій «генератор чудес». Ви знаєте, моя квартира була недалеко від Будинку вчених. Промінь генератора, спрямований у вікно, випадково потрапив у цей будинок — я потім перевірив це — і, очевидно, зачепив вас.
Ридан застиг, спершись обома руками на стіл. Уся його постать відбивала напружене зацікавлення тим, що розповідав Микола.
— Гаразд… Який же висновок?
— Очевидно, проміння мого генератора, діючи на людину, викликає у ній цей стан розпачу. Ви потрапили прямо під промінь, я зазнав дії поля, перебуваючи біля самого генератора. І ми обоє відчули те саме. Вплив мого «ГЧ» на мозок мені вдається безсумнівним.
Микола чекав, що Ридан висловить нарешті своє бурхливе захоплення, дізнавшись, що його мрія, власне кажучи, вже здійснена.
Нічого подібного не сталося.
Ридан ніби завмер у своїй позі, дивився на Миколу ї, здавалось, не бачив його. Нарешті він випростався.
— Стривайте… Я пам’ятаю, розповідаючи про цей генератор, ви сказали, що нічого не добилися, «вийшло не те, що потрібно». Що ж, власне, показало це випробування? Справді було виявлено помилку?
— Так, на жаль.
— І ви саме тоді впевнились у цьому?
— Так.
— Он воно що. Виходить, відчуття прикрості або навіть розпачу, яке ви пережили тоді, було цілком природним і без проміння генератора, так?
— Можливо, — згодився Микола.
— Запам’ятайте: я тоді відчув цей розпач без усяких на те підстав. У мене жодної помилки не було! Це — перша обставина, яка робить ваш висновок недосить переконливим. Тепер далі: букви… Адже ви знаєте, що вони означають?
— Знаю.
— І тоді знали.
— Тоді я знав тільки про їх існування, а значення їх не знав.
— І що ж… Ви багато думали про них?
— Авжеж, і навіть дуже багато. Мені треба було за всяку ціну розгадати їх значення, бо в них був ключ до розшифрування одного секретного повідомлення, яке я тоді одержав по радіо.
— Чудово! — в голосі професора вже бриніли нотки тріумфу. — Тепер ви розумієте, в чому річ? Як же ви не звернули уваги на цю другу і найважливішу обставину? Вам були відомі ці букви, може, ви навіть думали про них у
