Ілюзія Бога - Річард Докінз

комусь із моїх читачів здасться переконливою ця цинічна відмовка (хоч у таке мені важко віриться), ось вам ще одна історія про людське жертвопринесення, яка закінчилася менш щасливо. У Книзі Суддів (розділ 11) розповідається про військового ватажка Їфтаха, котрий склав обітницю перед Богом, що якщо Бог дарує йому перемогу над аммонітянами, то він неодмінно принесе йому в цілопалення те, що «вийде з дверей мого дому навпроти мене, коли я вертатимусь з миром». Їфтах таки розтрощив аммонітян (побивши «їх дуже великою поразкою», що дуже в дусі всієї Книги Суддів) і повернувся додому з перемогою. Досить очікувано, що вітати його з поверненням вийшла (з бубнами та з танцями) його єдина дитина — дочка, котра і стала першою живою істотою, котра переступила поріг. Їфтах, ясна річ, рвав на собі одяг, але що ж тут удієш, адже Бог, безумовно, очікував на обіцяне цілопалення. З огляду на це дочка дуже сумирно погодилася бути принесеною в жертву. Єдине, що вона попросила в батька, — відпустити її в гори на два місяці, щоб оплакати своє дівування. У кінці відведеного періоду вона покірно повернулася, а Їфтах зготував її для Бога. У цьому випадку Бог не визнав за потрібне втрутитися.

Нестримний гнів, який викликáв у Бога навіть найменший інтерес обраного ним народу до чужих богів, може зрівнятися хіба лише з найгіршими проявами сексуальної ревності й теж вразить сучасного мораліста своєю непридатністю як гідного зразка для наслідування. Спокуси сексуальної невір­ності добре зрозумілі навіть тим, хто ніколи їм не поступався, тому на них тримається вся художня література та театр від Шекспіра до мильних опер. Але нестримну спокусу злигатися з чужими богами нам, сучасним людям, зрозуміти важче. На мою наївну думку, дотриматися заповіді: «Хай не буде тобі інших богів передо Мною!» — досить просто. Це дрібниця порівняно з цією: «Не жадай жони ближнього свого». Або його осла. Або вола. Проте на сторінках Старого Заповіту з тією самою передбачуваною регулярністю, що й у мильних операх, тільки-но Бог на мить відволікається, як діти Ізраїлеві відразу стрибають у гречку з Ваалом чи якимось черговим кумиром52. Або, як в одному злощасному випадку, із золотим телям…

Мойсея навіть частіше за Авраама вважають гідним взір­цем для наслідування послідовники трьох монотеїстичних релігій. Авраам — родоначальник багатьох народів, але якщо хтось заслуговує називатися доктринальним батьком юдаїзму та похідних від нього релігій, то це Мойсей. У випадку історії з золотим телям Мойсей безпечно відлучився від свого народу, щоб зійти на гору Синай, де поспілкувався з Богом і отримав від нього кам’яні таблиці. Полишений ним біля підніжжя народ (якому було під страхом смерті заборонено навіть ступати на гору) часу не гаяв:

І побачив народ, що загаявся Мойсей зійти з гори. І зібрався народ проти Аарона, та й сказали до нього: Устань, зроби нам богів, що будуть ходити перед нами, бо той Мойсей, муж, що вивів був нас із єгипетського краю, ми не знаємо, що сталось йому (Вихід 32:1).

Аарон закликав їх здати все золото, яке потім переплавив, відливши з нього золоте теля. Для цього нового божества збудував він і жертівника, щоб усі могли приносити йому жертви.

Та їм слід було знати, що з Богом такі витівки не пройдуть. Хоч він у цей час і розмовляв із Мойсеєм десь на горі, але про все знав, тому негайно відрядив свого співрозмовника відновити порядок. У Мойсея горіла земля під ногами, коли він мчав униз до свого народу, прихопивши кам’яні таблиці, на яких Бог викарбував десять заповідей. Побачивши золоте теля, Мойсей розлютився не на жарт, упустивши й розбивши таблиці (пізніше Бог видасть йому запасний примірник, тож із заповідями все буде гаразд). Ухопивши золоте теля, Мойсей спалив його на вогні, змолов на порох, висипав у воду та змусив людей випити її. Далі він наказав племені священнослужителів узяти мечі й перебити стільки людей, скільки вони зможуть. У результаті полягло близько трьох тисяч голів, чого, можна було сподіватися, вистачить, щоб угамувати Божі ревнощі. Та ж ні, Богові цього замало. В останньому вірші цього жаского розділу він наслав на рештки народу морову кару «за те, що вони зробили теля, яке Аарон учинив був».

У Книзі Чисел розповідається, як Бог підбурив Мойсея напасти на мідіянітів. Його вояки швидко перебили всіх чоловіків і спалили всі мідіянські міста, а жінок і дітей привели у табір. Поблажливість воїнів розгнівила Мойсея, котрий наказав позабивати всіх хлопчиків і всіх жінок, які вже втратили незайманість. «А всіх молодих жінок, що не познали мужеського ложа, зоставте живими для себе» (Числа 31:18). Ні, Мойсей — невдалий взірець для наслідування з погляду сучасної моралі.

Якщо релігійні письменники нашої епохи і вкладали якийсь символічний чи алегоричний зміст у винищення мідіянітів, то цей символізм відверто спрямований у порочний бік. Безталанні мідіяніти, як зрозуміло з біблійної оповіді, стали жертвами геноциду на своїй же землі. Але їхнє ім’я зберег­лося в християнській традиції лише в словах такого популярного гімну (який я навіть через п’ятдесят років можу наспівувати по пам’яті у двох різних, але однаково понурих тональностях):

Християнине, поглянь,

Вони вже підступили:

На священній землі —

Мідіянітські сили.

Християнине, устань,

Бий і рахуй їх могили

Хай пізнають длань

Нашої хресної сили.

На жаль, обмовлені й вимордувані, мідіяніти вціліли лише як поетичний символ всесвітнього зла у церковному гімні вікторіанської доби.

Здається, особливою спокусою для віровідступників Біблії завжди був бог Ваал. У 25-му розділі Книги Чисел розповідається, що моавські жінки підбили багатьох ізраїльтян приносити йому жертви. Бог відреагував на це зі звичною для себе люттю, наказавши Мойсеєві: «Візьми всіх голів народу, та й повішай їх для Господа навпроти сонця. І відвернеться палючий Господній гнів від Ізраїля». Залишається тільки дивуватися бездушно драконівським заходам, які вживалися у відповідь на гріх зацікавлення богом-суперником. Із погляду наших сучасних цінностей та уявлення про справедливість, цей гріх нікчемний порівняно зі, скажімо, пропозицією віддати свою дочку для групового зґвалтування. І це ще один приклад глибокого розриву між біблійними та нашими сучасними моральними (так і хочеться сказати — цивілізованими) нормами. Тяжкість цього гріха стає зрозумілою в світлі теорії мемів та з огляду на атрибути, якими має володіти божество, щоб вижити в мемофонді.

Трагікомедія маніакальної ревності Бога щодо богів-суперників регулярно повторюється по всіх книгах Старого Заповіту. Вона проходить наскрізним мотивом у десяти заповідях (котрі були на таблицях, розбитих Мойсеєм: Вихід 20 і Повторення Закону 5) і ще виразніше — в нових заповідях (відмінних у всьому іншому), які Бог надав на заміну розбитим таблицям (Вихід 34). Пообіцявши вигнати з обжитих земель бідолашних амореян, ханаанеян, хіттеян, періззеян, хіввеян і євусеян, Бог перейшов до найважливішого — богів-суперників!

…ви їхні жертівники поруйнуєте, а їхні камінні стовпи для богів поторощите, а їхні дерева святі повирубуєте. Бо не будеш ти кланятись богові іншому, бо Господь Заздрісний ім’я Його, Бог заздрісний Він! Щоб не склав ти умови з мешканцем Краю, як будуть вони любодіяти вслід за богами своїми, і будуть богам своїм жертви приносити, то якщо він покличе тебе, то ти не будеш їсти із жертви його. І не візьмеш із дочок його для синів своїх,