Ілюзія Бога - Річард Докінз

Хай яка мораль цієї химерної історії, з неї добре видно, яким був статус жінки в глибоко набожній культурі, описаній у Старому Заповіті. Зрештою, спроба Лота відкупитися незайманістю своїх дочок виявилася непотрібною, бо ангели відігнали напасників, ударивши їх сліпотою. Після цього вони наказали Лотові негайно забиратися з міста разом із родиною та худобою, бо місто було приречене на знищення. Урятувалася вся родина за винятком бідолашної дружини Лота, котру Господь обернув на соляний стовп за скоєне нею, здавалося б, дрібне порушення: вона озирнулася на пожежу в Содомі.

Лотові дві дочки ще раз з’являються на сторінках Біблії. Після перетворення матері на соляний стовп, вони осіли з батьком у печері на горі. Відчувши голод на чоловіків, вони вирішили споїти батька та злягтися з ним. Лот навіть не помітив, коли старша дочка лягла до нього й коли встала, але попри це він не надто сп’янів, щоб запліднити її. Наступної ночі дочки погодилися, що тепер черга молодшої. І знов Лот був надто п’яний, щоб щось помітити, але зміг запліднити й молодшу (Буття 19:31—36). Якщо ця ненормальна родина була найкращим, чим міг похвалитися Содом у моральному плані, то починаєш мимоволі розуміти Бога та його безжальне покарання сірчаним дощем.

Моторошна історія Лота й содомітів повторюється в дев’ят­надцятій главі Книги Суддів, у якій розповідається, як один левит (священнослужитель) прибув зі своєю наложницею до Ґіви. Їх запросив переночувати гостинний старий чоловік. Поки вони їли вечерю, оселю господаря оточили люди, стукаючи в двері та вимагаючи видати їм гостя, щоб «пізнати його». Майже дослівно повторюючи слова Лота, старий господар відповів: «Ні, мої браття, не робіть же ви зла! По тому, як увійшов цей чоловік до мого дому, не зробіть такої гидоти! Ось дочка моя дівчина, та його наложниця, я їх виведу, а ви візьміть їх, і зробіть їм, що вам до вподоби, а тому чоловікові ви не зробите цієї огидної речі!» (Суддів 19:23—24). І знову жінконенависницькі цінності гучно й безцеремонно лунають із вуст персонажа Біблії. Мені особливо моторошно від фрази «ви візьміть їх»51. Це означає: вдовольніть себе, принижуючи та ґвалтуючи мою дочку й наложницю цього священнослужителя, але ставтеся шаноб­ливо до мого гостя, адже він, як-не-як, чоловік. Попри подібність між двома історіями, розв’язка цієї виявилася менш щасливою для наложниці левита, ніж для Лотових дочок.

Левит видав наложницю юрбі, яка ґвалтувала її цілу ніч: «І вони познали її, і безчестили її цілу ніч аж до ранку, і відпустили її, як зійшла рання зоря. І прийшла та жінка, як ранок вертався, та й упала, і лежала при вході дому того чоловіка, що пан її був там, аж до світу» (Суддів 19:25—26). Уранці, побачивши наложницю, розпростерту на порозі, левит звернувся до неї зі словами, які нам можуть здатися грубими й безжальними: «Уставай і підемо!» Та вона не ворухнулася, бо вже була нежива. Тоді він «взяв ножа, і схопив свою наложницю та й порізав її за костями її на дванадцять кусків, і порозсилав по всій Ізраїлевій країні». Так, ви все правильно прочитали. Не вірите? Зазирніть у Книгу Суддів 19:29. Добре, давайте поблажливо спишемо цю історію на загальну чудернацькість Біблії. Вона настільки схожа на оповідь про Лота, що закрадається підозра: чи не випав аркуш із рукопису в якомусь давно забутому скрипторії, а потім його вклали в неправильне місце, — ще одна ілюстрація мінливих обставин, у яких з’являються священні тексти.

Лотів дядько Авраам вважається засновником усіх трьох «великих» монотеїстичних релігій. У своєму патріархальному статусі він поступається хіба що Богові як взірцеві для наслідування. Але чи захотів би наслідувати його поведінку сучасний мораліст? На ранньому етапі свого довгого життя Авраам подався до Єгипту з дружиною Сарою, щоб пересидіти голод. Розуміючи, що єгиптяни можуть зажадати його вродливої дружини, а отже, замахнутися на його життя як її чоловіка, Авраам вирішив видати її за свою сестру. У цій ролі вона опинилася в гаремі фараона, а Авраам отримав за неї від фараона великі багатства. Та Богові не припала до вподоби така взаємовигідна оборудка, тож він наслав на фараона та його дім страшні хвороби (цікаво, чому не на Авраама?). Фараон, ясна річ, образився на Авраама, що той облудно видав Сару за свою сестру, повернув її назад чоловікові й виставив обох з Єгипту (Буття 12:18—19). Неймовірно, але ця сама парочка згодом ще раз спробувала провернути цей самий трюк, але вже з Авімелехом, правителем Ґерара. Авраам і його схилив узяти Сару за дружину, облудно видавши її за свою сестру (Буття 20:2—5). Правитель також обурився цим учинком, майже дослівно повторивши слова фараона. Важко не поспівчувати їм обом. Хіба повторюваність історій зайвий раз не свідчить про ненадійність тексту?

Але ці непорядні вчинки Авраама лише квіточки порівняно з ягідками, які знаходимо в ганебній оповіді про принесення ним у жертву свого сина Ісака (у мусульманських священних текстах та сама історія розповідається про іншого Авраамового сина — Ізмаїла). Бог наказав Авраамові здійснити цілопалення свого довгоочікуваного сина. Авраам збудував жертівник, розклав дрова, а поверх них поклав зв’язаного Ісака. Він уже здійняв ножа над сином, коли в останню драматичну мить з’явився ангел, який повідомив про зміну плану: Бог просто пожартував, «спокушаючи» Авраама та перевіряючи силу його віри. Сучасні моралісти уявити не можуть, як дитина змогла б оправитися від такої психологічної травми. За мірками сучасної моралі, ця потворна історія втілює відразу кілька грубих порушень: жорстоке поводження з дитиною, знущання з підлеглих та перший документально зафіксований випадок виправдання, яке раз у раз звучало з вуст підсудних на Нюрнберзькому процесі: «Я просто виконував накази». Але попри все ця легенда лежить в основі всіх трьох монотеїстичних релігій.

І знов сучасні богослови запротестують, що історію про жертвопринесення Ісака Авраамом не слід тлумачити дослівно. Належна відповідь на це спростування містить два аспекти. По-перше, абсолютна більшість людей навіть у наш час спри­ймають священні тексти як дослівні перекази фактів, а деякі з цих людей володіють значною політичною владою над іншими, зокрема в Сполучених Штатах та ісламському світі. По-друге, якщо це не дослівний переказ фактів, то як розуміти цю історію? Як алегорію? Але алегорію на що? Явно ж не на щось, гідне похвали. Чи це моральний урок? Але які моральні виснов­ки можна винести з цієї жахливої історії? Не забуваймо, що зараз я лише намагаюся показати, що наші моральні установки насправді не взяті з Біблії. А якщо й узяті, то ми зі священних текстів обрали лише схвальне, відкинувши все мерзенне. Але така вибірковість передбачає якийсь незалежний критерій, на основі якого можна моральні елементи відділити від аморальних, — критерій, який може походити будь-звідки, але не з самого Святого Письма, і який має бути притаманним усім нам, незалежно від набожності.

Захисники релігії намагаються зберегти Богові обличчя в цій гіркій історії. Хіба Бог не вчинив добросердно, в останню мить урятувавши Ісакове життя? Якщо