Ілюзія Бога - Річард Докінз
Підліткові роки я провів у гордій своєю миролюбністю Канаді. Це були романтичні 1960-ті, і я щиро вірив у бакунінський анархізм. У мене викликали насмішку заяви батьків, що, якщо держава складе зброю, в країні розверзнеться пекло. Мої та їхні прогнози пройшли перевірку о 8:00 17 жовтня 1969 року, коли монреальська поліція вийшла на страйк. До 11:20 вже був пограбований один банк. До обіду більшості крамниць центрального району міста довелося зачинитися через повсюдні грабежі. Протягом найближчих годин таксисти підпалили гараж лімузинної служби, яка відбирала в них клієнтів в аеропорту, снайпер із даху будинку застрелив полісмена, зграї хуліганів погромили кілька готелів і ресторанів, а лікар із передмістя убив злодія, котрий вдерся в його будинок. До кінця дня було пограбовано шість банків і близько сотні крамниць, скоєно дванадцять підпалів, побито еквівалент сорока вантажівок вітринного скла й завдано три мільйони доларів майнових збитків. Для відновлення порядку міській владі довелося викликати армію та, звісно, королівську кінну поліцію. Ця промовиста емпірична перевірка не залишила каменя на камені від моїх політичних переконань…
Може, і я, як головна героїня роману «Поліанна», надто наївно думаю, що люди залишатимуться добрими навіть без Божого нагляду й дисципліни. Але ж, з іншого боку, більшість населення Монреаля явно вірила в Бога. Чому ж страх перед Богом не стримував їх, коли зі сцени тимчасово усунулася земна поліція? Хіба монреальський страйк — не чудовий природний експеримент для перевірки гіпотези про те, нібито добрими нас робить віра в Бога? Чи все-таки мав рацію цинік Генрі Луїс Менкен, коли уїдливо зазначив: «Коли кажуть, що потрібна релігія, насправді мають на увазі, що потрібна поліція».
Звісно, не всі монреальці пустилися берега, тільки-но поліція зійшла зі сцени. Цікаво було б дізнатися, чи були набожні монреальці на статистичному рівні хоч трохи менш схильними до грабежів та погромів порівняно з нерелігійними містянами. Не маючи статистичних даних під рукою, наважуся припустити, що все було навпаки. Хоч у відомій фразі цинічно заявляється, що в шанцях не буває атеїстів, маю припущення (хай і базоване на недостатніх доказах, щоб робити надійні висновки), що у в’язницях атеїстів також дуже мало. Це не обов’язково означає, що атеїзм підвищує моральний рівень, хоч гуманізм — етична система, яка часто йде пліч-о-пліч з атеїзмом, — мабуть, таки сприяє його зростанню. Крім того, з високою ймовірністю можна стверджувати, що атеїзм корелює з якимось третім важливим чинником, наприклад високим рівнем освіти, інтелектом або самокритичністю, здатним стримувати злочинні пориви. Наявні результати досліджень зовсім не підтримують поширеного уявлення, нібито релігійність позитивно корелює з моральністю. Хоч наявність кореляції — ще не достатня підстава, щоб робити далекосяжні висновки, але результати досліджень, наведені Семом Гаррісом у книзі «Послання до християнської нації», вражають:
Хоч прихильність до різних політичних партій у Сполучених Штатах не завжди надійно свідчить про рівень релігійності, ні для кого не секрет, що «червоні [республіканські] штати» зобов’язані своєю партійною орієнтацією переважному політичному впливу консервативного християнства. Якби між християнським консерватизмом і здоров’ям суспільства існувала сильна кореляція, ми б могли помітити її прояви в червоних штатах Америки. Але ні. З двадцяти п’яти міст із найнижчими показниками насильницької злочинності 62 % розташовані в «синіх» [демократичних] штатах і лише 38 % — у «червоних» [республіканських]. Зате з двадцяти п’яти найнебезпечніших для життя міст 76 % припадають на червоні штати, а 24 % — на сині. Мало того, три з п’яти найнебезпечніших для життя міст США розташовані в богомільному штаті Техас. Усі дванадцять штатів із найвищими показниками крадіжок зі зломом — червоні. Двадцять чотири з двадцяти п’яти штатів із найвищими показниками крадіжок теж червоні. З двадцяти двох штатів із найвищою статистикою вбивств сімнадцять належать до групи червоних47.
Систематично проведені дослідження переважно підтверджують щойно окреслені кореляції. У книзі «Зняти прокляття» Ден Деннетт зробив такий сардонічний коментар, але не конкретно щодо книги Гарріса, а щодо досліджень зв’язку між релігійністю та моральністю загалом:
Годі й говорити, що отримані результати завдали настільки глибокого удару по усталеній думці, буцімто набожні особи послідовніше дотримуються моральних чеснот, що релігійні організації, яким кортіло їх спростувати, ініціювали цілу хвилю подальших досліджень… Тому можна не сумніватися, що якщо між моральною поведінкою та релігійною вірою, належністю або обрядом справді існує значущий позитивний зв’язок, його невдовзі буде виявлено, позаяк дуже багатьом релігійним організаціям не терпиться науково підтвердити свою традиційну впевненість у цьому. (Вони захоплюються здатністю науки відкривати істину, коли відкрита істина підтверджує їхні попередні переконання.) Місяць за місяцем, які минають без оголошення таких результатів, підкріплюють підозру, що насправді зв’язку немає.
Більшість вдумливих людей погодиться, що моральність за відсутності дисциплінарного нагляду — куди більш справжня, ніж фальшива моральність, яка хутко вивітрюється, тільки-но поліція виходить на страйк або вимикається камера спостереження — нехай справжня відеокамера, яка передає зображення в поліційний відділок, чи уявна, яка пильнує за нами з неба. Проте було б, мабуть, нечесно тлумачити питання «для чого бути добрим, якщо Бога немає?» в такому цинічному руслі48. Прибічник релігії може висунути більш орієнтовану на мораль інтерпретацію цього питання, спираючись на приблизно таку логіку: «Не вірячи в Бога, ви не вірите в існування будь-яких абсолютних норм моралі. Тож, навіть якщо ви найбільше за всіх на світі прагнутимете бути добрим, звідки вам здати, що є добром, а що — злом? Лише релігія може дати неспростовні критерії добра та зла. Без релігії вам доведеться їх вигадувати самотужки й похапцем. А це буде моральність без правил, моральність навпомацки. Якщо моральність надається до вибору, тоді Гітлера можна вважати моральним відповідно до євгенічних критеріїв, яких він дотримувався, а всі атеїсти можуть самостійно вирішувати, як жити, керуючись різними життєвими дороговказами. Натомість християни, юдеї та мусульмани вважають, що зло має абсолютне значення, яке не змінюється ні в часі, ні в просторі. І згідно з цим значенням, Гітлер був абсолютним злом».
Зазначу, що, навіть якби ми не могли бути моральними без Бога, від цього його існування ставало б лише бажанішим, але аж ніяк не ймовірнішим (переконаний, більшість людей не розуміють різниці). Та не про це йдеться. Мого уявного апологета релігії вже не турбує, що люди роблять добрі справі, аби догодити Богові. Натомість його теза полягає в тому, що, незалежно від походження мотиву робити добрі справи, без Бога в нас не буде критерію, щоб відрізнити добре від злого. Кожен із нас, у такому разі, може по-своєму розуміти добро й чинити його по-своєму. Моральні принципи, які базуються винятково на релігії (на противагу, скажімо, «золотому правилу», яке часто пов’язують із релігією, але яке можна вивести з інших джерел), можна назвати абсолютистськими. Добро — це завжди добро, а зло — це завжди зло, і не треба вносити плутанину, з’ясовуючи, наприклад, у кожному конкретному випадку, чи зазнав хтось страждань.
