Ілюзія Бога - Річард Докінз

та пліткуванню, важливу роль відіграє репутація. Один індивід зажив слави доброї та щедрої людини, за іншим тягнеться шлейф недоброї слави за ошуканства та недотримання слова. Третій знаменитий щедрістю у довірливих відносинах і безжальністю до обману. У найпростішому вигляді теорія реципрокного альтруїзму передбачає, що поведінка тварин всіх біологічних видів базується на несвідомій детекції таких рис у їхніх партнерів. У людських су­спільствах до цього додається можливість поширювати славу, зазвичай у вигляді пліток, яку дає нам мова. Не обов’язково на своєму досвіді дізнатися, що X завжди умиває руки, коли настає його черга купувати всім пиво в барі. Достатньо, щоб вам «сорока на хвості принесла» звістку, що X — скнара або (трохи ускладнимо наведений приклад) що Y — невиправний пліткар. Репутація важлива, а біологи визнають, що для виживання потрібно не просто бути послідовним відплатником, а й плекати репутацію послідовного відплатника. Дуже добре викладено дарвіністське розуміння репутації (та моральності загалом) у книзі Метта Рідлі «Походження чеснот»45.

Норвезький економіст Торстейн Веблен та ізраїльський зоолог Амоц Захаві кожен по-своєму дійшли до ще однієї захопливої думки. Альтруїстична щедрість може використовуватися як засіб демонстрації панування або вищості. Антропологи називають це явище «ефектом потлачу» за звичаєм, який побутує у корінних народів північно-західного узбережжя Америки, коли вожді племен змагаються між собою, хто влаштує марнотратніший і щедріший бенкет. У деяких крайніх випадках почергове частування людей вождями триває доти, доки одна сторона не залишиться з порожніми руками, а становище переможця при цьому буде не набагато кращим. Веблен запровадив поняття «показного споживання», яке викликало схвальний відгук у багатьох дослідників сучасного життя. А внесок Захаві, який біологи довгий час не помічали, поки на його підтримку не з’явилися блискучі математичні моделі теоретика Алена Ґрафена, полягав у розробці еволюціоністського пояснення потлачу. Він вивчав аравійських дроздів-говорунів — невеликих сірих птахів, які живуть соціальними групами й разом дбають про потомство. Як і багато дрібних птахів, ці дрозди попереджають одне одного про небезпеку, а також діляться між собою їжею. Пояснюючи таку альтруїстичну поведінку, еволюціоністи зазвичай спершу шукають ознак реципрокності та родинних зв’язків між птахами. Якщо дрізд-говорун годує іншого птаха зі своєї зграї, чи розраховує він у майбутньому на допомогу у відповідь? Чи, може, він годує свого близького генетичного родича? Але Захаві запропонував докорінно інше пояснення: підгодовуючи слабших, панівні дрозди утверджують свою вищість. Якщо скористатися аналогією з відносинами між людьми, яку дуже полюбляє Захаві, то панівний дрізд заявляє щось приблизно таке: «Дивись, я наскільки кращий за тебе, що можу дозволити собі ділитися з тобою їжею». Або: «Дивись, я настільки кращий за інших, що не боюся бути поміченим соколами, поки сиджу на найвищій гілці й вартую, щоб уся зграя могла спокійно наїстися на землі». Згідно зі спостереженнями Захаві та його колег, дрозди-говоруни активно змагаються за небезпечну роль вартового. А якщо слабший говорун спробує запропонувати їжу панівному самцеві, його показна щедрість буде грубо відхилена. Суть ідеї Захаві в тому, що демонстрація вищості повинна підтверджуватися її високою ціною. Лише по-справжньому кращий індивід може дозволити собі заявити про свою кращість за допомогою дорогого подарунка. Індивіди купують успіх, скажімо, серед представників протилежної статі, за допомогою дорогої демонстрації своєї вищості, зокрема показної щедрості та готовності піти на ризик заради спільного блага.

Таким чином, у нас набралося вже цілих чотири еволюціоністські причини, які спонукають особин до альтруїзму, щедрості та «морального» ставлення одне до одного. По-перше, особини можуть перебувати в генетичній спорідненості між собою. По-друге, між ними можуть виникати реципрокні обміни вигодою: повернення боргу за колись отримані послуги й надання послуг в «очікуванні» майбутньої відплати за них. За ними йде третій мотив — дарвіністська вигода від здобуття позитивної репутації за щедрість та доброту. І, по-четверте, якщо Захаві має рацію, додаткову вигоду особина отримує від показної щедрості, використовуючи її як непідробну демонстрацію своєї переваги над іншими.

Більшу частину доісторичного часу люди жили в умовах, які дуже заохочували еволюцію всіх чотирьох різновидів альтруїзму. Ми жили невеликими селами або, ще раніше, кочовими ватагами, як бабуїни, перебуваючи у відносній ізоляції від сусідніх ватаг або сіл. Більшість членів вашої ватаги були вашими родичами, значно ближче спорідненими з вами, ніж члени інших ватаг, що створювало сприятливі умови для розвитку родинного альтруїзму. Зазвичай протягом життя ви постійно мали справу з тими самими індивідами, що входили до складу вашої ватаги, незалежно від міри спорідненості з ними, а це ідеальні умови для розвитку реципрокного альтруїзму. За цих самих умов набуває раціонального сенсу репутація альтруїста та показна демонстрація щедрості. Кожен із цих чотирьох механізмів заохочував генетичну схильність до альтруїзму серед пралюдей. Не важко зрозуміти, чому наші доісторичні пращури були добрими до членів своєї групи та лихими — аж до відвертої ксенофобії — до інших груп. Але чому зараз, коли більшість людей живуть у великих містах в оточенні неспоріднених людей і щодня перетинаються з індивідами, яких більше ніколи в житті не побачать, чому ми зараз добрі одне до одного, інколи навіть до тих, хто належить до чужих груп?

Важливо не перебільшувати застосовність теорії природного добору та розуміти її межі. Добір не вимагає, щоб особини на когнітивному рівні розуміли, що саме корисно для їхніх генів. Лише в ХХ столітті це розуміння досягло когнітивного рівня, хоч однаково обмежується невеликою групою науковців. Природному добору достатньо, щоб особини керувалися простими практичними правилами, які на практиці сприяють поширенню генів, котрі їх програмують. У силу своєї природи прості практичні правила інколи дають збій. Якщо в мозок птаха закладено правило: «Доглядай за дрібними пискливими істотами в твоєму гнізді й наповнюй їжею їхні червоні пельки», — зазвичай воно сприяє збереженню генів, які програмують це правило, бо пискливі, ненажерливі істоти в гнізді дорослого птаха в більшості випадків — його виводок. Але це правило дає збій, якщо в гніздо якимось чином потрапляє дитинча іншого птаха, чим активно користуються зозулі. Чи може бути, що наші пориви в дусі доброго самарянина — це збої в застосуванні правила, аналогічні промахам батьківського інстинкту очеретянки, яка доводить себе до виснаження, висиджуючи молоде зозуленя? Ще ближча аналогія — прагнення людей усиновити дитину. Тут покваплюся пояснити, що слово «збій» уживається винятково в строго еволюціоністському сенсі. Воно не містить у собі нічого принизливого чи применшувального.

Ідея «промаху», або «побічного продукту», яку я обстоюю, полягає в такому. У прадавні часи, коли ми жили невеликими, стійкими ватагами на кшталт бабуїнів, природний добір заклав у наш мозок альтруїстичний потяг поруч зі статевою хіттю, бажанням вгамувати голод, недовірою до чужинців і так далі. Високоосвічена пара, почитавши Дарвіна, дізнається, що першопричина їхнього сексуального потягу — розмноження. Вони добре знають, що жінка не завагітніє, бо вживає протизаплідний засіб. Але від усього цього знання їхнє сексуальне бажання анітрохи не ослабне. Сексуальне бажання — це сексуальне бажання, і нічого з ним не вдієш, бо його влада над психікою індивіда незалежна від дарвіністської першопричини, яка покликала його до життя. Це сильний потяг, який існує незалежно від своєї першопричини.

Гадаю, те саме можна сказати про потяг до доброти — альтруїзму, щедрості, співпереживання,