Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко

Сурегетес, що вказує на його ведійський прототип Сурія. Кілька паралельних імен цього Бога (Збелсурд, Сурегетес, Гебелейзис, Залмоксис) спонукали вчених до гіпотези про те, що ці імена лише епітети до табуйованого колись імені верховного фракійського Бога, який шанувався аристократичними родинами Фракії в “Орфічних таїнствах” ще з VI ст. до. ч. ч. [72. 141–144].

На теренах колишньої Фракії археологами знайдено також багато скульптурних фігурок Аполлона, що підтверджує свідчення про давній народ гіпербореїв, відомих як шанувальники Бога Аполлона, від яких цей культ був запозичений до давньої Еллади (Дельфійський храм). На деяких старовинних рельєфах так званого “фракійського вершника” герой зображається з атрибутами Аполлона – замість щита і сагайдака зі стрілами, він тримає ліру. Це вказує на синкретичність образу вершників у болгарській мистецькій традиції.

Герос на барельєфах, найчастіше, зображався у вигляді вершника з високо піднятими руками – вираз прагнення до безсмертя. Разом з ногами Героса і головою коня ця фігура іноді утворює трипроменеву свастику. Такі барельєфи виконувалися на посмертних стелах з написами для покійного “Встань безсмертним Геросом!” – побажанням вічного перевтілення.

Значною постаттю в болгарському пантеоні є Велика Богиня Майка (інше ім’я Бендіда) – фракійський аналог Кибели, Артеміди, Деметри, Гекати, Персефони, Селени, Діани та ін. Болгарська Бендіда – поліфункціональна постать плодоносної сили, мати Богів і людей. Вона має подвійні іпостасі: солярну і хтонічну (небесну і земну), сонячну і місячну. Тит Лівій і Лукіан згадують її храм ІІ ст. в басейні ріки Мариці, де стояла золота статуя Богині. Існування культу Бендіди засвідчене багатьма епіграфічними пам’ятками (Бендіда, Бендипара, Бендидзета) [72. 24]. Вона одночасно, пряде льон і пасе свиней. Її атрибутами є глек з водою і веретено. Свято Бендіди випадає в місяці, названому на її честь бендідейос (святкувалося в 19 таргеліон афінського календаря – вірогідна реконструкція: 19 день травня за місячним календарем). На честь Бендіди влаштовували пишні бенкети бендідії, що продовжувалися усю ніч, тріумфальні ходи з вогнями або кінні біги зі смолоскипами, еротичні та оргіастичні обряди; її жертовна тварина свиня; їй присвячувалися музичні, пісенні та поетичні твори. За деякими функціями та за іконографією Бендіда близька до грецької Афіни: її зображення на монеті Никомеда І цілком войовниче – два списи і меч в руках, а щит підпертий до скали, на якій сидить Богиня. Дослідники, спираючись на свідчення Геродота, вважають, що державний культ Афіни був успадкований від Бендіди, про що є офіційний декрет № Lg, 12, 312 від 430/429 р. до н.ч. [72. 24]. Хоча Бендіда була відома афінянам з VI ст. до н.ч., а її шанування почалось від оракула в Додоні, особливого розвитку її культ набув під час Пелопоннеської війни 431–404 рр.

Із народних синкретичних вірувань відомі такі фракійські Боги: Діоніс-Сабазій-Сіва (у християнстві його заступили св. Василій, св. Трифон-зарізан); Герос (хр. Св. Георгій); Збелсурд-Перкос (хр. св. Ілля); Гермес (хр. Герман, Єрмес); три річкові німфи; Артеміда – Дива Самодива або Віда Самовіла; німфа Неда – Біла Неда. Основною ж опорною точкою фракійсько-ведійської культурної спадщини, на думку Найдена Шейтанова, є культ Шиви – Сабазія – Діоніса. Саме цей факт відкрив новий погляд на фракійську спадщину і дав початок ведичному напрямку фракології.

Не менш цінну сторінку болгарської міфології вписали у балканську релігію кельтські племена, відомі тут переважно в ІІІ ст. до н. ч. Офіційне порівняльно-історичне релігієзнавство вбачає наявність Богів кельтського пантеону в болгарських: Белені (пор.: грецький Аполлон, слов’янський Білобог), Лірі (покровитель моря, тотожний християнському св. Миколаю), Цернун (слов’янський Чорнобог). Особливий інтерес викликає свідоцтво одного античного історика, наведене В. Татіщевим: “У Пафлагонії в галатів уславлений був Триглав, якого шанували в Болгарії” [446. І. 100]. Як бачимо, названі Боги цілком відповідають слов’янському пантеону і могли бути місцевими.

Спільні болгаро-кельтські риси дещо яскравіше виявились у календарних обрядах і звичаях. Сучасні болгарські язичники проводять аналогії між чотирма святами річного кола: Атанасовден, Гергьовден, Ілінден і Димитровден з кельтськими відповідно – Імбольк, Бельтан, Ламмаз, Самайн, які є проміжними між чотирма сонячними святами і проектуються на слов’янський ґрунт приблизно так: Стрітення, Ярило (або Русалії), Перун (або Спаси), Богиня Доля.

Сучасні дослідники болгарського пантеону називають, насамперед, найдавніших народних Богів: Сонячну Матір, Сонце, Місяць, Денницю, Ладу, Змія, Самодиву і Самовилу. Інші міфологічні постаті – це швидше культурні герої, такі як Янкул, Цар Костадин, Король Будин, а також християнські святі (яких іноді включають у язичницький пантеон). Поширений у Болгарії також Культ Роду і Предків [448].

Великою пошаною у рідновірському русі користуються праці Йордана Волчева, який дав гідну відсіч “декадентам”, які, за висловом І. Мітєва, “витворили безглузду байку про монотеїстичну релігію давніх болгар”. Й. Волчев відновив вчення про болгарський народний календар з 12-річним круговоротом, основою якого є рух Юпітера навколо Сонця. Саме Юпітер вважався в Болгарії божеством з міфічною людською подобою – під іменем Янкул овчар (пастух) [110]. На сонячно-місячні культи болгар вказує ряд наукових фактів, до яких зараховують і дискусію болгарського хана Омуртага (язичника) з християнином Кінамоном, який зневажав божественність Сонця і Місяця, на що отримав достойну відповідь: “Не принижуй наших Богів. Доказом їх великої могутності є те, що ми підкорили цілу ромейську землю!”

Про розвиненість астрономічних знань і релігійних культів, пов’язаних з небесними світилами, свідчить фундаментальне дослідження Александра Алєксієва щодо хронології “Іменника болгарських царів”. Автор доводить, що вступ на болгарський престол Авітохола, Ірника, Кубрата, Ісперуха (Аспаруха) відбувався в констеляції Сонця, Місяця, Юпітера і Марса в межах одного небесного градуса.

Основним писемним джерелом болгарської міфології вважається збірник пісень волзьких булгар Мікаела Бащу “Сказання про дочку хана”, опублікований в 1997 р. Тут знаходимо імена Богів: Тангрі, Хурс, Барс, Барин, Кубар, Артиш, Самар, Барадж та ін. [24].

Зі слов’янських Богів у Болгарії найкраще збереглися згадки про Богиню Ладу (звичай “ладування” – християнізований варіант “лазарки”, приспіви “Ой, Ладо ле, Ладо ле!”). Імена слов’янських Богів зустрічаємо також у деяких топонімах: Велес – місто в Македонії, Добростан (епітет Дажбога) – гора в Родопах, Триглав – гора в Старій Планині. Відомий також Колед, пов’язаний з колядуванням, який, однак, у болгарських літописах виступає як давній цар і прабатько болгар. Літописець Йеросхимонах Спиридон у своєму творі “История во кратце о болгарском народе словенском” писав, що Колед, Перун і Лада – були першими болгарськими царями, вшанованими як Боги [435]. Георгій Раковський на підставі твору Дмитрія Ростовського додає до цього пантеону ще Лело, Вихора і Ярила [372. 311–315].

Можливо особливу групу вірувань представляють, так звані, кизилбаши – ісламізовані болгари, що мешкають поблизу міста Ісперих (Аспарух) на північному сході Болгарії. Під прикриттям однієї з сект