Ілюзія Бога - Річард Докінз

десять поколінь зображень матимуть певну схожість із початковим зразком, але в кожній із команд схожість послідовно погіршуватиметься від покоління до покоління. Натомість в експерименті з оригамі маємо справу з принципом «усе або нічого», а помилки тут матимуть «цифровий» характер: команда або не зробить жодної помилки й тоді джонка десятого покоління не буде ні гіршою, ні кращою за джонку п’ятого або першого покоління; або ж у якомусь поколінні відбудеться «мутація» і всі подальші спроби будуть невдалими, бо точно повторюватимуть цю помилку.

Яка ж кардинальна відмінність між цими двома навичками? У мистецтві оригамі потрібно виконати низку окремих, дискретних дій, жодна з яких не вимагає особливого хисту. Більшість операцій прості, на кшталт «загніть обидві сторони до центру». Якийсь із учасників команди може незграбно виконати одну з таких операцій, але наступний учасник, який спостерігатиме за його діями, зрозуміє, що той намагається зробити. Кроки в процедурі створення виробу оригамі допускають «самокорекцію», саме завдяки цьому її можна назвати «цифровою». Те саме можна сказати про теслю, чий намір показати учневі, як загнати цвях у дерево врівень, зчитується з його дій, незалежно від особливостей і кількості ударів молотком. Ви або відтворюєте правильну операцію в оригамі або ні. А навич­ка малювання має «аналоговий» характер. Вона до снаги кожному, але в одних копія виходитиме точнішою, ніж в інших, і ні в кого вона не буде ідентичною щодо оригіналу. До того ж точність копії залежить від часу й зусиль, витрачених на неї, а це змінні, які варіюються в неперервний спосіб, без розривів. Деяким із учасників ще й захочеться не просто перемалювати попереднє зображення, а прикрасити й «удосконалити» його.

Слова (принаймні тоді, коли їх правильно розчули) також здатні до самокорекції, як і операції в оригамі. У початковій версії «зіпсованого телефона» першій дитині нашіптували на вухо якусь історію або речення, яке просили передати другій і так далі. Якщо речення було не довшим десь за сім слів і сказане рідною для всіх дітей мовою, то з високою ймовірністю воно без жодних перекручень доходило до десятого «покоління». Якщо ж речення говорили чужою мовою, яку дітям доводилося імітувати за звучанням, а не за знайомими словами, то до кінця воно не доживало. Процес його псування під час передачі між поколіннями нагадував би те, що відбувалося з малюнком джонки, і закінчився б значним спотворенням. Зате якщо речення має сенс рідною мовою дитини й не містить незнайомих слів, як-от «фенотип» або «алель», воно доживає до кінця гри. У такому разі дитина не імітуватиме слова фонетично. Кожен учасник гри впізнаватиме кожне окреме слово як частину свого скінченного словникового запасу й повторить наступному учасникові саме це слово, хоч і вимовить його на свій особливий манер. Письмо також здатне забезпечувати самокорекцію, оскільки закарлючки, які ми залишаємо на папері, попри всю свою варіативність, беруться зі скінченного набору символів — наприклад, із 26 літер англійської абетки.

Того, що меми інколи демонструють напрочуд високу точність відтворення завдяки процесам самокорекції, цілком достатньо, щоб відкинути одне з найпоширеніших заперечень, яке висувають проти проведення аналогії між генами й мемами. Але в будь-якому разі на нинішній ранній стадії розвитку теорія мемів ще не ставить собі за мету дати вичерпне пояснення функціонування людської культури на тому рівні, як це зробила свого часу теорія Вотсона-Кріка з людською генетикою. Початковий задум, який спонукав мене підтримати теорію мемів, полягав у тому, щоб спростувати поширене хибне уявлення, нібито теорію еволюції можна застосовувати тільки до генів. До такого висновку багатьох читачів могла мимоволі спонукати книга «Егоїстичний ген», як натякнули в назві своєї книги «Не геном єдиним» Пітер Річерсон і Роберт Бойд, хоч вони й відмовилися користуватися терміном «мем», віддавши перевагу терміну «культурні варіанти». Їхня попередня блискуча книга «Культура та еволюційний процес» частково надихнула Стівена Шеннена на написання «Генів, мемів та історії людства». Крім цих праць, мемам присвячені такі книги: «Електричний мем» Роберта Онґера, «Егоїстичний мем» Кейт Дістін та «Вірус для розуму: Нова наука про меми» Річарда Броді.

Але найбільшим поштовхом для розвитку меметичної теорії стала книга Сьюзен Блекмор «Мемомашина». Авторка раз у раз звертається до образу світу, який складається з мізків (або інших приймачів та передавачів інформації на кшталт комп’ютерів і радіочастот) і мемів, які змагаються за те, щоб посісти місце в них. Як і у випадку з генофондом, успішними будуть ті меми, які найкраще розмножуються. Причиною їх успішності може бути їхня безпосередня привабливість, як, скажімо, в мема безсмертя, дуже дорогого для багатьох людей. Або ж одні меми можуть просто присусідитися до інших, які вже стали численними в мемофонді та з якихось причин прихильні до перших. Так виникають комплекси мемів, або «мемплекси». Краще зрозуміти цю ідею нам знову допоможе звернення до джерела аналогії — генетичної теорії.

Щоб не заплутати читачів, я розглядав гени так, наче вони існують і діють незалежно один від одного. Але насправді вони пов’язані між собою і цей зв’язок проявляється в двох формах. По-перше, гени вишикувані один поруч з одним на хромосомі й зазвичай передаються від покоління до покоління в компанії одних і тих самих сусідів. Ми, науковці, називаємо цю особливість зчепленням, але надалі я її не розглядатиму, бо в мемів немає хромосом, алелів і статевого відтворення. Зате інший аспект зв’язку між генами кардинально відрізняється від зчеп­лення і має близький меметичний аналог. Він лежить у царині ембріології, яка, всупереч поширеному хибному уявленню, становить окрему від генетики сферу. Тіла не складаються, наче мозаїка, з окремих шматочків фенотипу, кожним із яких керує окремий ген. Не існує точної відповідності між окремими генами та окремими одиницями анатомічної будови або поведінки. Гени об’єднують зусилля з цілими сотнями інших генів, щоб запрограмувати процеси розвитку організму, в результаті яких постає тіло, — десь так само, як слова з книги рецептів співпрацюють між собою в процесі приготування страви, у якій не буде відповідності між конкретним шматочком на тарілці й конкретним словом із рецепта.

Таким чином, гени збираються у своєрідні угруповання, щоб разом будувати тіло, і це один із важливих принципів ембріології. Відразу напрошується припущення, що природний добір обирає з-поміж альтернативних угруповань генів, які ведуть між собою своєрідну групову конкуренцію. Але вбачати тут ознаки групового добору не слід. Насправді інші гени генофонду становлять лише важливу частину середовища, у якому відбувається добір між альтернативними алелями кожного з них. Кооперативні угруповання генів з’являються через те, що кожен із них добирається відповідно до своєї здатності успішно виконувати свою функцію поруч з іншими (котрі добираються за таким самим принципом). Весь процес більше нагадує вільний ринок, ніж планову економіку. Уже є швець і кравець, але залишається вакантна ринкова ніша, яку може зайняти на дуді грець. Невидима рука природного добору заповнює цю прогалину. Це дещо інше, ніж якби з «центру» одразу були призначені всі троє: і швець, і кравець, і на дуді грець. Ідея кооперативних угруповань, зібраних такою невидимою рукою, становить наріжний камінь для пропонованого мною пояснення релігійних мемів та їхнього функціонування.

У різних генофондах виникають різні угруповання генів. У генофондах м’ясоїдних тварин наявні гени, які програмують органи чуття і пазурі для полювання на дичину, ікла та ферменти для рвання й перетравлення м’яса та інші