Свіжі відгуки
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
30 вересня 2024 14:44
Гарна книга
Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко
Читаємо онлайн Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко
виникає внаслідок цілеспрямованої підміни цінностей.
До російських псевдоязичників ми також відносимо досить агресивну шовіністичну групу із Санкт-Петербурга, очолювану Владимиром (Владиславом) Голяковим, який іменує себе “Главой всех славян, старшиной Невского края, оберегом Неского края”. Він відверто висловлює свою зневагу, як до українців і білорусів, так і до справжніх язичницьких організацій Росії, визнаних офіційно. Символами цієї громади є серп і молот, яким “голяківці” (на відміну від недавнього комуністичного значення) надають жіночої та чоловічої символіки. Група складається з 28 чоловік, яких Голяков називає: “мы – лучшие люди во Вселенной!”. Організація, не зареєстрована в жодній державній установі РФ, одначе поставила свої кумири серед міста Санкт-Петербурга.
Займаючись містичними практиками, “голяківці” прагнуть активізувати всі “енергетичні” місця не тільки Росії, але й ближнього зарубіжжя, яке вони сприймають не інакше, як “ісконно российские земли”. Постаралися вони і в Україні – самовільно збудовані їхні капища на о. Хортиця, на Лисій горі в Києві та ін. Однак, відсутність реакції з боку державних установ на такі самочинні дії, викликає закономірний подив, адже дозвіл на будівництво храмів надається в установленому Законом порядку, що стосується насамперед державної реєстрації, обстеження місцевості, експертного висновку археологів та геодезистів, а також висновків управління в справах релігій, представлення проекту майбутнього храму, кошторису та ін. [404. 11–12]. Рідновіри Росії застерігають, що секта Голякова носить деструктивний характер, тому вони рішуче відмежовуються від цієї “квазірелігії”.
Громада Голякова не входить ні в ССО, ні в “Союз Венедов”, ні в інші язичницькі організації. По всьому видно, що інших язичників, окрім себе, “голяківці” не визнають. Таким чином, можемо стверджувати факт наявності певної штучно створюваної тенденції до “міфо- і релігієтворчості” та використання з цією метою ідеї “пророцтва” чи “месіанства” (принаймні, такі провідники створюють власні легенди свого “божественного покликання”, або отримання “пророцтв”), що не властиве справді язичницьким рухам.
До псевдо-традиції, на думку російських рідновірів, належать також згадані вище інглінги, які вже встигли видати декілька товстих томів свого віровчення, яке пропонують не інакше як єдиний “священний канон”. Цей рух виглядає як цілеспрямоване замовлення певних “служб”.
Від цього застерігав ще Юліус Евола: “змішувати нашу Традицію з якою-небудь новою фантастичною псевдо-традицією або з якимось новим західним ідейним рухом, неминуче зараженим семітським духом, було б абсурднішим із заблуджень” [542. 25]. Сучасні язичники-традиціоналісти засуджують неоязичницькі (псевдоязичницькі) рухи і рішуче відмежовуються від них [576. 4–5].
Для застосування окремого терміну “псевдоязичництво” щодо подібних явищ є цілий ряд підстав: подібних фальшувань нині зазнають спроби відродження Рідної Віри в багатьох країнах.
На відміну від традиціоналістських етнічних течій, неорелігійні псевдоязичницькі спроби виявляють ознаки штучності: українські реформатори (СРУВ з власним монотеїзмом), російські “голяківці” (або “Славяне Неского края” в Санкт-Петербурзі), латиські прихильники містичної форми дієвтуріби, англійська неорелігія “Вікка”, рух “Нью Ейдж”, американські (інтернаціональні) язичники, які поклоняються богам усіх народів та ін. Крім того, з’являються групи, які не є суто релігійними, а скоріше громадсько-політичними організаціями, що взяли на озброєння певні релігійні концепції, як наприклад, “Концепция общественной безопасности России” (КОБР) “Мертвая вода”, яку російський мислитель В. Істархов визначив так: “Це чергова релігія смерті, така сама, як християнство й іслам” [197. 104]. За час свого існування, група на чолі зі своїм утаємниченим “Предиктором Росії” (що донедавна називався Предиктор СССР) явно еволюціонує, переходячи від критики юдаїзму і єврейства до прямого занурення в язичницькі лави. Ця тактика мусить насторожити російських рідновірів, щоб принаймні не посвячувати “мертвоводників” у масовому порядку для збільшення своєї чисельності. Група КОБР, цілком очевидно, створена певними спецслужбами, візитною карткою яких виступає генерал Петров К. П. [197. 9].
Досить Великий досвід осмислення духовних основ Рідної Віри і штучних спроб підмінити її псевдорелігіями має община “Родолюбіє”, очолювана Волхвом Велеславом. З цієї точки зору показовим є інтерв’ю Волхва Ставра Вічу Українських Рідновірів, де подано глибоке розуміння шляхів відродження Слов’янських духовних традицій. Особливо це важливо в наш час, коли підміна істинних цінностей стала ідеологічною зброєю всіх противників національного відродження, коли створюються сотні альтернативних “духовних” систем і сумнівних практик. Приводжу фрагмент бесіди мовою оригіналу:
“Кор.: ... возникает такой вопрос – как отличить Правдивое Ведание от “отсебятины” не вполне нормального человека?
Ставр: Главным критерием оценки в этом случае прежде всего должна быть Традиционность. Всякий элемент Родноверия как Единой Системы должен либо иметь подтверждение в том или ином виде источников, либо являться закономерным развитием того или иного элемента Исконной Культуры. Например, тексты наших заговоров и Славлений, используемых в Обрядах, сложены в НАШЕ время, но их нельзя назвать “отсебятиной”, так как они разработаны на основе Традиционных заговоров с одной стороны – и на основе обрядовой поэзии, известной по этнографическим сборникам – с другой. Также и во всём остальном.
Традиция – вещь многогранная, но в тоже время у любой Традиции существует одна особенность: ничто в ней, ни один элемент не появляется так сказать на “пустом месте”, всё является развитием того или иного “первоисточника”. Именно поэтому мы крайне настороженно относимся к разного рода “владельцам истины”, довольно часто появляющимся в наше время и выдающим свои собственные “альтернативные взгляды” за “утраченную”, а затем вновь обретённую “Мудрость Предков”. В сущности их, конечно, вполне можно понять, так как естественно, гораздо легче взять и самому напридумывать всяческих “ведических мудростей”, и НАМНОГО труднее кропотливо изучать Традиционную Культуру – а это, знаю по себе, отнимает огромное количество сил, средств и времени. Наверное, стоит сказать и вот о чём: сам по себе личный Духовный Опыт очень важен. Бо без него, без Духа Родноверие превратится всего лишь в “фольклорщину” (в плохом смысле слова), в бездушную механическую реконструкцию. Однако чтобы развиваться именно в рамках Славянской Традиции, необходимо её, Традицию, знать. Знать, а не выдумывать самому. Подобно тому, как любое древо не растёт без корня, Духовное Восхождение на Стезе Ученичества немыслимо без Опоры, без Традиции. Мы изучаем Веданье наших Предков, мы не только сохраняем его, не только воспринимаем его в себя, но и РАЗВИВАЕМ посредством собственного Духовного Опыта. Как и наши потомки будут развивать его дальше. Именно это и есть Традиция, преемственность...” [601].
Християн та інтернаціоналістів непокоїть відродження етнічної релігії. Вони часто руйнують сучасні язичницькі капища, бо їхні християнські предки робили це неодноразово, та й Біблія вчить: “жертовники їхні порозбиваєте, а їхні стовпи поламаєте, святі їхні дерева постинаєте, а бовванів їхніх попалите в огні” [38. 5М. 7:5]. Діяльність російських язичницьких громад має своїх прихильників серед націоналістичних кіл Росії та політичних партій, які поділяють ідеї етнічної релігії та вбачають у ній засіб самозбереження етносу. Вони, на відміну від українських політиків, дещо більше сприяють руху
До російських псевдоязичників ми також відносимо досить агресивну шовіністичну групу із Санкт-Петербурга, очолювану Владимиром (Владиславом) Голяковим, який іменує себе “Главой всех славян, старшиной Невского края, оберегом Неского края”. Він відверто висловлює свою зневагу, як до українців і білорусів, так і до справжніх язичницьких організацій Росії, визнаних офіційно. Символами цієї громади є серп і молот, яким “голяківці” (на відміну від недавнього комуністичного значення) надають жіночої та чоловічої символіки. Група складається з 28 чоловік, яких Голяков називає: “мы – лучшие люди во Вселенной!”. Організація, не зареєстрована в жодній державній установі РФ, одначе поставила свої кумири серед міста Санкт-Петербурга.
Займаючись містичними практиками, “голяківці” прагнуть активізувати всі “енергетичні” місця не тільки Росії, але й ближнього зарубіжжя, яке вони сприймають не інакше, як “ісконно российские земли”. Постаралися вони і в Україні – самовільно збудовані їхні капища на о. Хортиця, на Лисій горі в Києві та ін. Однак, відсутність реакції з боку державних установ на такі самочинні дії, викликає закономірний подив, адже дозвіл на будівництво храмів надається в установленому Законом порядку, що стосується насамперед державної реєстрації, обстеження місцевості, експертного висновку археологів та геодезистів, а також висновків управління в справах релігій, представлення проекту майбутнього храму, кошторису та ін. [404. 11–12]. Рідновіри Росії застерігають, що секта Голякова носить деструктивний характер, тому вони рішуче відмежовуються від цієї “квазірелігії”.
Громада Голякова не входить ні в ССО, ні в “Союз Венедов”, ні в інші язичницькі організації. По всьому видно, що інших язичників, окрім себе, “голяківці” не визнають. Таким чином, можемо стверджувати факт наявності певної штучно створюваної тенденції до “міфо- і релігієтворчості” та використання з цією метою ідеї “пророцтва” чи “месіанства” (принаймні, такі провідники створюють власні легенди свого “божественного покликання”, або отримання “пророцтв”), що не властиве справді язичницьким рухам.
До псевдо-традиції, на думку російських рідновірів, належать також згадані вище інглінги, які вже встигли видати декілька товстих томів свого віровчення, яке пропонують не інакше як єдиний “священний канон”. Цей рух виглядає як цілеспрямоване замовлення певних “служб”.
Від цього застерігав ще Юліус Евола: “змішувати нашу Традицію з якою-небудь новою фантастичною псевдо-традицією або з якимось новим західним ідейним рухом, неминуче зараженим семітським духом, було б абсурднішим із заблуджень” [542. 25]. Сучасні язичники-традиціоналісти засуджують неоязичницькі (псевдоязичницькі) рухи і рішуче відмежовуються від них [576. 4–5].
Для застосування окремого терміну “псевдоязичництво” щодо подібних явищ є цілий ряд підстав: подібних фальшувань нині зазнають спроби відродження Рідної Віри в багатьох країнах.
На відміну від традиціоналістських етнічних течій, неорелігійні псевдоязичницькі спроби виявляють ознаки штучності: українські реформатори (СРУВ з власним монотеїзмом), російські “голяківці” (або “Славяне Неского края” в Санкт-Петербурзі), латиські прихильники містичної форми дієвтуріби, англійська неорелігія “Вікка”, рух “Нью Ейдж”, американські (інтернаціональні) язичники, які поклоняються богам усіх народів та ін. Крім того, з’являються групи, які не є суто релігійними, а скоріше громадсько-політичними організаціями, що взяли на озброєння певні релігійні концепції, як наприклад, “Концепция общественной безопасности России” (КОБР) “Мертвая вода”, яку російський мислитель В. Істархов визначив так: “Це чергова релігія смерті, така сама, як християнство й іслам” [197. 104]. За час свого існування, група на чолі зі своїм утаємниченим “Предиктором Росії” (що донедавна називався Предиктор СССР) явно еволюціонує, переходячи від критики юдаїзму і єврейства до прямого занурення в язичницькі лави. Ця тактика мусить насторожити російських рідновірів, щоб принаймні не посвячувати “мертвоводників” у масовому порядку для збільшення своєї чисельності. Група КОБР, цілком очевидно, створена певними спецслужбами, візитною карткою яких виступає генерал Петров К. П. [197. 9].
Досить Великий досвід осмислення духовних основ Рідної Віри і штучних спроб підмінити її псевдорелігіями має община “Родолюбіє”, очолювана Волхвом Велеславом. З цієї точки зору показовим є інтерв’ю Волхва Ставра Вічу Українських Рідновірів, де подано глибоке розуміння шляхів відродження Слов’янських духовних традицій. Особливо це важливо в наш час, коли підміна істинних цінностей стала ідеологічною зброєю всіх противників національного відродження, коли створюються сотні альтернативних “духовних” систем і сумнівних практик. Приводжу фрагмент бесіди мовою оригіналу:
“Кор.: ... возникает такой вопрос – как отличить Правдивое Ведание от “отсебятины” не вполне нормального человека?
Ставр: Главным критерием оценки в этом случае прежде всего должна быть Традиционность. Всякий элемент Родноверия как Единой Системы должен либо иметь подтверждение в том или ином виде источников, либо являться закономерным развитием того или иного элемента Исконной Культуры. Например, тексты наших заговоров и Славлений, используемых в Обрядах, сложены в НАШЕ время, но их нельзя назвать “отсебятиной”, так как они разработаны на основе Традиционных заговоров с одной стороны – и на основе обрядовой поэзии, известной по этнографическим сборникам – с другой. Также и во всём остальном.
Традиция – вещь многогранная, но в тоже время у любой Традиции существует одна особенность: ничто в ней, ни один элемент не появляется так сказать на “пустом месте”, всё является развитием того или иного “первоисточника”. Именно поэтому мы крайне настороженно относимся к разного рода “владельцам истины”, довольно часто появляющимся в наше время и выдающим свои собственные “альтернативные взгляды” за “утраченную”, а затем вновь обретённую “Мудрость Предков”. В сущности их, конечно, вполне можно понять, так как естественно, гораздо легче взять и самому напридумывать всяческих “ведических мудростей”, и НАМНОГО труднее кропотливо изучать Традиционную Культуру – а это, знаю по себе, отнимает огромное количество сил, средств и времени. Наверное, стоит сказать и вот о чём: сам по себе личный Духовный Опыт очень важен. Бо без него, без Духа Родноверие превратится всего лишь в “фольклорщину” (в плохом смысле слова), в бездушную механическую реконструкцию. Однако чтобы развиваться именно в рамках Славянской Традиции, необходимо её, Традицию, знать. Знать, а не выдумывать самому. Подобно тому, как любое древо не растёт без корня, Духовное Восхождение на Стезе Ученичества немыслимо без Опоры, без Традиции. Мы изучаем Веданье наших Предков, мы не только сохраняем его, не только воспринимаем его в себя, но и РАЗВИВАЕМ посредством собственного Духовного Опыта. Как и наши потомки будут развивать его дальше. Именно это и есть Традиция, преемственность...” [601].
Християн та інтернаціоналістів непокоїть відродження етнічної релігії. Вони часто руйнують сучасні язичницькі капища, бо їхні християнські предки робили це неодноразово, та й Біблія вчить: “жертовники їхні порозбиваєте, а їхні стовпи поламаєте, святі їхні дерева постинаєте, а бовванів їхніх попалите в огні” [38. 5М. 7:5]. Діяльність російських язичницьких громад має своїх прихильників серед націоналістичних кіл Росії та політичних партій, які поділяють ідеї етнічної релігії та вбачають у ній засіб самозбереження етносу. Вони, на відміну від українських політиків, дещо більше сприяють руху
Відгуки про книгу Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко (0)
Схожі книги в українській онлайн бібліотеці readbooks.com.ua: