Ілюзія Бога - Річард Докінз

«мутаціями». Спадковість, як ми знаємо, — засадничий компонент дарвінівської теорії природного добору, тож, маючи її в своєму арсеналі, Смолін може користуватися вже відомими ідеями. Всесвіти, які мають засоби для «виживання» та «розмноження», з часом починають переважати у мультивсесвіті. До таких «засобів», зокрема, належить і здатність проіснувати достатньо довго, щоб «розмножитися». Оскільки акт розмноження відбувається в чорних дірах, успішні всесвіти повинні мати все, що потрібно для створення чорних дір. А для цього потрібно володіти деякими іншими властивостями. Наприклад, для утворення чорних дір потрібно, щоб матерія скупчувалася в хмари пилу, а потім — у зірки. Зірки, своєю чергою, можуть породжувати розмаїття хімічних елементів, а відтак життя. Таким чином, гадає Смолін, можна говорити, що в мультивсесвіті відбувається дарвінівський природний добір всесвітів, який безпосередньо заохочує формування чорних дір, а опосередковано — виникнення життя. Не всі фізики поділяють захват ідеями Смоліна, хоч нобелівський лауреат з фізики Марі Ґел-Ман, кажуть, якось сказав: «Смолін? Це той хлопчина з божевільними ідеями? Та він не може помилятися»70. Тут кожен біолог може лукаво всміхнутися і подумати, а може, справді фізикам було б не зайве просвітитися ідеями Дарвіна?

Багатьом може здатися, що припущення про існування багатьох всесвітів — занадто дорога розкіш, якої ми не можемо собі дозволити. Адже якщо ми допускаємо таку чудернацьку ідею, як мультивсесвіт, стверджують вони, то вже гулять, так гулять — давайте допустимо й існування Бога. Хіба обидві ці гіпотези не однаково марнотратні й незадовільні? Ті, кому таке спало на думку, ще не пізнали пояснювальної сили природного добору. Головна відмінність між справді чудернацькою гіпотезою про Бога та лише поверхово чудернацькою гіпотезою про мультивсесвіт лежить у царині статистичної неймовірності. Попри всю свою чудернацькість, мультивсе­світ має просту будову. А Бог або будь-який інший розумний і самостійний творець надзвичайно неймовірний у тому самому статистичному розумінні, що й об’єкти, які він покликаний пояснити. Ідея мультивсесвіту може здатися чудернацькою хіба лише через кількість всесвітів, існування яких вона допускає. Проте якщо кожен із них простий за своїми основоположними законами, то мультивсесвіт не передбачає нічого особливо неймовірного. Зате якщо замість нього поставити яку-небудь розумну істоту, то правдоподібність такого пояснення стрімко летить у нікуди.

Серед фізиків інколи трапляються набожні люди (я вже згадував два приклади з Британії — Рассела Стенарда й отця Джона Полкінгорна). Цілком передбачувано, вони не змарнували можливості вхопитися за малоймовірність фізичних констант, які всі чітко налаштовані на досить вузьку зону Золотоволоски, стверджуючи, що лише космічний розум міг виставити такі вдалі налаштування. Я вже парирував тим, що такі міркування породжують більше проблем, ніж розв’язують. А що на це кажуть теїсти? Що вони можуть сказати у відповідь на аргумент, що Бог, здатний спроектувати всесвіт, ретельно й завбачливо продуманий, щоб дати початок нашій еволюції, повинен бути надзвичайно складною істотою, існування якої настільки малоймовірне, що потребує ще складнішого пояснення, ніж та проблема, яку розв’язують за допомогою нього?

Богослов Річард Свінберн, як і слід було очікувати, вважає, що знає відповідь на це питання, і викладає її у своїй книжці «Чи існує Бог?» Для початку він показує, що справді дружить із головою, переконливо демонструючи, чому завжди слід віддавати перевагу найпростішій гіпотезі, яка узгоджується з відомими фактами. Наука пояснює складні об’єкти як продукти взаємодії простіших об’єктів, найпростішими з яких є фундаментальні частинки. Я вважаю (і наважуся припустити, що ви зі мною), що це чудова та проста ідея: все складається з фундаментальних частинок, котрі, будучи надзвичайно численними, належать до скінченної кількості типів. Якщо в нас ця ідея викликає скептичне ставлення, то хіба через свою надзвичайну простору. Проте для Свінберна вона зовсім не проста.

Враховуючи величезну кількість частинок якого-небудь конкретного типу (наприклад, електронів), Свінберн вважає підозрілим збігом, що така велика кількість одиниць має однакові властивості. З одним електроном він ще може змиритися. Але, коли мільярди мільярдів електронів мають однакові властивості, це в нього викликає глибоку недовіру. Йому здається простішою і більш природною ситуація, коли всі електрони відрізняються один від одного. Така ситуація, на його думку, вимагає простішого пояснення. Ба більше, для нього природно, щоб кожен електрон зберігав свої властивості не більш ніж на коротку мить; кожен повинен непередбачувано, спонтанно й невпинно змінюватися щомиті. Таким, на думку Свінберна, має бути простий і природний стан речей. Будь-який більш уніфікований стан (який ми з вами вважаємо простішим), на думку Свінберна, вимагає спеціального пояснення. «Лише завдяки тому, що електрони, шматки міді та будь-які інші матеріальні об’єкти мають у ХХ столітті ті самі властивості, що вони мали в ХІХ столітті, світ є таким, яким він є зараз».

А тепер на сцену виходить Бог. Він — спаситель, який цілеспрямовано й невтомно підтримує властивості всіх цих мільярдів електронів і шматків міді, стримуючи їх від їхнього вродженого потягу до здичавіння та хаотичного метання між станами. Саме завдяки його втручанню всі електрони мають однаковий вигляд; усі шматки міді поводяться, як шматки міді; і всі електрони та шматки міді залишаються самими собою від мікросекунди до мікросекунди, від століття до століття. Бог пильнує за кожною частинкою, приборкуючи її нестримну буйність та підганяючи їх усі під один копил.

Але як Свінберн обґрунтує, що його гіпотеза про Бога, який одночасно пильнує за незліченною кількістю норовливих електронів, проста? Адже це пряма протилежність простоти. Щоб вискочити з цього глухого кута, Свінберн викидає приголомшливий трюк, який шокує масштабом свого інтелектуального нахабства. Без будь-якого обґрунтування він заявляє, що Бог — це одна істота. Яка блискуча економія на поясненні, адже не треба шукати жодних інших причин, чому раптом кожен із запаморочливої кількості незалежних електронів поводиться однаково!

Теїзм стверджує, що кожен об’єкт, який існує, з’явився і продовжує існувати завдяки одній істоті — Богові. Також він стверджує, що будь-яка властивість, якою наділена будь-яка речовина, є такою, бо Бог створив її або дозволив їй бути такою. Просте пояснення має постулювати мінімум причин. І що може бути простішим за постулювання однієї причини? Теїзм у цьому плані простіший за політеїзм. Він постулює існування тільки однієї причини — суб’єкта, наділеного необмеженою могутністю (Бог може зробити все, що логічно допустиме), необмеженим знанням (Бог знає все, що логічно можливо знати) і необмеженою свободою.

Хочеться подякувати Свінбернові за те, що він зглянувся і поблажливо не дозволив Богові здійснювати логічно неможливі діяння. Але в рамках цього застереження він допускає застосування могутності Бога для пояснення будь-чого. Науці досі не вдається пояснити явище Х? Та хіба це проблема? Не обтяжуйте себе його повторним обстеженням. Просто трохи покропіть його божественною всемогутністю — і маєте найпростіше можливе пояснення явища Х (чи будь-чого іншого), адже існує тільки один Бог. Хіба може бути що-небудь простіше?

Так, може. Причому майже все. Бог, здатний невпинно відстежувати й контролювати індивідуальний стан кожної окремої частинки у всесвіті, ніяк не може бути простим. Існування такого Бога саме собою вимагає шалено складного пояснення. Ще гірше (для тези про простоту Бога) те, що, паралельно зі стеженням за електронами, інші закутки його колосальної свідомості реагують на діяння, почуття та молитви кожної живої людської істоти (та всіх інших розумних