Латинізація в Українській Католицькій Церкві - Софія Сеник
Рутський, який писав: «від відновленого З'єднання вже пройшло сорок років, а вони (нез'єднані) бачать, що ми з'єднані тримаємося нашого обряду, хоч дехто з наших, приватні особи, латинізують».
Латинізація, у її негативнім значенні, прийшла щойно тоді, коли серед з'єднаних почали щезати вищезгадані переконання. Тоді вони пасивно піддавалися чужим впливам. А цей корінний перелом настав саме в часах Хмельниччини.
Весною 1648 р. почалось повстання Хмельницького проти польської шляхти, яке швидко перетворилося у визвольну боротьбу всієї України. 1654 року Хмельницький підписав договір з Москвою. Внаслідок того московські війська зайняли Білорусь. Тоді Українсько-Білоруська Католицька Церква опинилася у великій небезпеці, бо їй загрожувало і московське військо, яке нищило й відбирало церкви й монастирі, і козаки, які в своїх переговорах з польським урядом домагалися її скасування. Крім того, у ті тяжкі роки (від 1655 до 1665р.) з'єднана Церква не мала митрополита. Коли врешті найбільша небезпека минула, у З'єднаній Церкві не було вже тієї самопевности, яка панувала раніше, але було виразне відчуття неповноцінности власного обряду.
Як приклад можна запитувати Пахомія Огілевича, протоігумена (провінціяла) Василіян, який наприкінці 1664 р. вручив Конгрегації Поширення Віри в Римі звіт про стан З'єднаної Церкви, а зокрема про Василіанський Чин. Він повідомив, ідо ченці зберігають «грецький обряд щодо суті, але в практиці намагаються зблизитися, як тільки можуть, до латинського», і твердив, що це подобається навідь і нез'єднаним. Це твердження Огілевича здивувало римських конгреґаційних урядовців, і вони просили його, щоб ясніше пояснив що він тим хоче сказати. Бо, як може бути по суті чистим грецький обряд, який у практиці якнайбільше зближується до латинського? Далі Огілевич просить, щоб Конгрегація Поширення Віри дозволила ченцям правити в латинському обряді, але зараз же, непослідовно, скаржиться на тих же латинників, які нехтують грецьким обрядом, а вихваляють тільки латинський.
Однак, не всі з'єднані впали в таку зневіру. Холмський єп. Яків Суша, – а слід пам'ятати, що він, як і всі єпископи, був Василіянином. – скаржився на самовільні зміни в обрядах, що їх увели деякі Василіяни без жодної потреби. Все ж таки, коли читаємо документи тих часів, тобто другої половини 17-го сторіччя, бачимо, що серед з'єднаних було досить поширене переконання, що наближення до латинського обряду корисне для збереження Церкви.
На це склалось багато причин. П'ятдесят років наполегливих старань, щоб зробити деякі конечні реформи внутрі Церкви залишились безуспішними (напр., духовної семінарії для вишколу священиків не було). З'єднані єпископи не добилися тих прав і почестей, що їх мали латинські єпископи, які були державними сенаторами. Війни знищили надбання Українсько-Білоруської Католицької Церкви. А до того ще бракувало провідників широких поглядів.
Поділ України після 1654 р. між Московщиною і Польщею дуже негативно вплинув на розвиток обох Церков – Католицької і Православної. Спроба «поєднати Русь з Руссю» тепер стала неможливою, за винятком тих єпархій, які залишились у Польській державі. Побоювання, щоб не відштовхувати православних від З'єднання введенням латинських практик, тоді вже не грало жодної ролі. Крім того, політичний і територіяльний поділ України не тільки ослабив обидві частини, але й перешкоджав зберігати й плекати народні й церковні традиції. Наступ з московського боку мав на меті викоренити притаманні українцям звичаї
Намагання зовсім знищити З'єднану Церкву під час війни, домагання козаків на Гадяцькому договорі (1659 р.) скасувати її, готовість короля й сейму пожертвувати нею на користь державної справи, коли-то тільки Апостольський Нунцій її завзято обороняв, – сильно вплинули на свідоміших осіб (єрархію, Василіян). Відтоді вони почали добачати запевнення дальшого існування З'єднаної Церкви тільки в ще тіснішій злущ з Латинсь ою Церквою, культуру й освіту якої вони поділяли. З боку Східної Церкви, з якою їх єднав обряд, традиції й народність, вони відчували тільки загрозу.
І слід вказати ще на один важливий фактор, а саме – на сильний натиск з боку латинського оточення, що дуже зближував з'єднаних у релігійних практиках до латинників. Самовпевненість та почуття вищости латинських духовних осіб, – а ті почуття були закріплені у суспільних відносинах шляхетської держави, – показують, як то глузування з неосвіченого руського духовенства та з незрозумілих практик Східної Церкви приводило з'єднаних не до оборони власного обряду, а до засоромлення й почуття власної неповноцінності!.
У 1788 році на це звертає увагу протоархимандрит Василіанського Чину, Порфірій Важинський, який 1790 року став Холмським єпископом. У своєму посланні до ченців він вказує на відхилення в Українсько-Білоруській Католицькій Церкві від східних звичаїв, зокрема у служінні Божественної Літургії. Ось що він пише:
«І латинники не мало спричинилися до непорядку (тобто до латинізації обрядів). Деякі з них, чи то мало обізнані з руськими порядками, чи то їм мало прихильні, спостерігаючи, що нема різниць в обрядах між з'єднаними і нез'єднаними, докоряли і одним, і другим за практикування деяких нешкідливих обрядів, висміваючи їх приватно й публічно. Інші, більше обізнані, все ж таки не переставали підозрівати щирість З'єднаної Церкви та безнастанно повторяли, що їхнє підозріння основане на одностайності у відправах (католицьких і православних), і тому з'єднані русини, щоб щораз більше з'єднати собі доброзичливість латинників (...), почали в деяких речах залишати звичаї грецького обряду».
Однак латинники спричинилися до латинізації не тільки дорогою нападів і підозрінь, але навіть з доброї волі, якій товаришив брак розуміння особливостей Східної Церкви. Латинська шляхта не була завжди і всюди вороже наставлена до Руської Церкви. Можна знайти дуже багато прикладав фундацій парафіяльних церков та Васнліянських монастирів латинськими ктиторами. Вони будували храми та їх утримували з релігійних спонук. З таких же релігійних мотивів вони просили за себе й за свою родину молитов і богослужб. І часто саме тут криється зерно введення латинських практик. Так, наприклад, один шляхтич збудував нову церкву на своїх добрах (то значить, заснував нову парафію), досить щедро наділив її землею (як це видно з докладного опису) і навіть не застеріг собі права на т.зв. подавання. Він тільки просив, щоб раз на тиждень правити Службу Божу за його родину. Але, наприкінці запису, він додає зобов'язання, щоб дяк чи співаки, які будуть при церкві, після кожної Служби Божої в його намірі співали по-слов'янськи латинський заупокійний гімн: «Дієс іре».
