Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

Алекс

Романич кличе офіціантку, замовляє черговий коктейль і повертається до мене:

— На тебе гарна білявка вже хвилин двадцять дивиться. Вона за столиком біля вікна сидить, заціни.

Кидаю погляд наліво. Так, симпатична дівчина, посміхається мені і чарівно шаріється, коли я довго на неї дивлюся. Вродлива. Раніше я б з такою провів ніч. Але зараз нічого не хочу.

Кілька годин тому Міка наїхала на мене і закидала необґрунтованими претензіями. Я не люблю, коли мною намагаються маніпулювати чи тиснути на почуття провини. Тому пішов. Для обох краще побути далеко один від одного, обдумати все і заспокоїтися. Говорити на підвищених тонах — погана справа. На жаль, дівчата цього не розуміють. Їм аби покричати досхочу, а потім узагалі розридатися театрально, бо сльози — це останній аргумент.

Ненавиджу жіночі істерики. Мені Даші з головою вистачило.

— Нормальна, — байдуже кажу я, роблячи ковток міцного коктейлю.

— Щось ти не в дусі, — зауважує Романович.

— Батько дзвонив. Завтра в офіс треба з'їздити, допомогти йому.

Це правда. Ми з татом розмовляли досить довго, він попросив, щоб я перевірив роботу його заступника. Є там питання певні, підозра в корупції та байдуже ставлення до своєї посади. Я з цим хочу розібратися. І про Міку забуду на якийсь час.

— Невже тобі в кайф цим займатися? — здивовано питає Романович.

— Поки не знаю. Це якесь різноманіття — то чому б і не спробувати? — знизую плечима. Юнацький максималізм пройшов. Я тепер тверезо дивлюся на реальність і не кидаюсь гучними фразами.

Тільки не завжди це виходить. З Мікою ось не спрацювало.

— Здається, дівчина з ризикових, — хмикає Романич.

Я спочатку не розумію, про що він, доки не чую грудний жіночий голос:

— Привіт. Не заважатиму? Я — Аня, — каже білявка. І дивиться на мене з надією, лукаво усміхається, локон на палець накручує.

— Привіт, — радісно кидає Романич. Встає і простягає долоню білявці: — Приємно познайомитись, Аню. Посидиш із нами?

Він завжди був жіночим угодником. Нічого не змінилось.

Дівчина киває і сідає поряд зі мною. Очима стріляє. Смішно морщить носик, коли Романич ставить їй якесь безглузде запитання.

Що я тут роблю? Хотів з другом час провести, а він білявку закадрити намагається. Що ж, добре.

— Я піду, — рішуче підводжуся, ловлю на собі розчарований погляд блондинки. — Справ багато. А ви розважайтеся.

Вдома не легше. Порожня холодна квартира та сотні думок у голові. Всі вони про Міку. Як вона там? Заспокоїлася вже чи досі злиться на мене? Адже я навіть не пам'ятаю тих подій п'ятирічної давності! І ці безглузді звинувачення в тому, що через мене вона посварилася з подругою — що за маячня? Емоції емоціями, але й голову треба іноді вмикати.

Але спокою мені нема. У грудях тягне, сон не йде. Я згадую Міку, нашу розмову, її тихий м'який голос і погляд, сповнений обожнювання. Тепло її тіла, ніжність дотиків. Жадібність і вимогливість під час сексу. Те, з яким задоволенням вона приймала мене, з якою пристрастю віддавалася.

І як легко мені було поруч із нею після сексу. Я не хотів йти, мені подобалося проводити з Мікою час. Вона кумедна така, щира. Більше не мовчить про минуле, каже все, що думає, завдяки чому я починаю хоч трохи її розуміти.

З цими думками я засинаю, а вранці їду до компанії батька. Справ дуже багато. Звільняюся надвечір, коли сонце ховається за обрій.

Їду додому. Зупиняюся біля знайомого під'їзду, але до квартири не заходжу. Що там робити? Нудно, незатишно. Гидко від себе. Треба ж було так вляпатися? Весь час думаю про дівчину, до якої ніколи не ставився серйозно.

Смикаюся від телефонного дзвінка. Міка? Невже це вона? Від радості, що кипить усередині, дихати не можу. Беру смартфон, дивлюсь на екран.

Даша. Чорт би її забрав!

Вимикаю звук, головою приголомшено мотаю. А потім сміюся. Влип я по вуха. Як малоліток необтесаний. Вперше стільки емоцій відчуваю, незручних, суперечливих, але водночас яскравих і незабутніх. Як би це банально не звучало.

Натискаю на газ. Треба бути розумнішими за миттєві образи. Міка розлютилася, я теж погано себе повів, коли пішов замість того, щоб по-людськи поговорити. Її можна зрозуміти. Дівча ще зовсім. До того ж, без досвіду. Адже я в неї перший багато в чому.

— Душа мається після вчорашнього, — видавлюю з себе визнання, яке автоматично робить мене вразливим.

Міка дивиться на мене величезними очима, каже тихо:

— У мене теж.

Я хочу її поцілувати. Підкорити собі. Забутися. Вона така гарна, погляд не відвести. Перелякана трохи, але зіниці розширені, пальці тремтять. І соски напружилися, адже я все бачу, розумію. Вона мене хоче. Дихає поверхнево і швидко, крок назад робить, у стіну втискається.

Від мене не втечеш. Не ховайся, я не засуджую. Я ж і сам у тебе влип. По вуха. І змиритися із цим не можу. Поки що.

— Не треба, — шепоче Міка.