Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

    Я настільки уважно слухала, що затамувала подих, і не відразу змогла відповісти.

    — Він вас вкрав? — припустила навмання.

    — Ще чого! Ні, моя мила, — жінка весело заходилася в реготі. — Він подарував моєму батькові собаку. Дуже рідкісну породу, яка використовується в загородах. Бурбон коштував, як кадилак Кертіса. Батько, коли побачив, кого я випустила з коробки, мало не розплакався. А я навіть не говорила Керті про те, що подарувати батькам на Різдво. Він сам додумався, уявляєте?

    Місіс Левінські замовкла. Напевно, жінка занурилася в спогади.

    — Ви... давно його втратили? — запитала, сама не розуміючи навіщо.

    Адже це могло принести біль місіс Левінські. Проте вона тільки гмикнула і тихо відповіла:

    — Коли ти прожив з людиною п'ятдесят п'ять років, нічого не втрачено. Все навпаки стало надбанням. Він пішов десять років тому. Першим. Але це не означає, що він мертвий. Мій Кертіс живе і далі. Знайомиться з людьми. Я ж його з вами познайомила щойно?

    Жінка допитливо заглянула мені в очі, а я кивнула. Це дійсно так.

    — Ну, ось! Ви б йому сподобалися. На жаль Господь не подарував нам дітей. А Керті все мріяв про дочку. Ви б йому сподобалися, запевняю, Кетрін. Ви красива жінка. І це не мої слова.

    Сторопівши, я примружилася. Не міг же він мене обговорювати із старенькою?

    — Ні, він мені сам нічого не говорив, — вона безпомилково зрозуміла, про що я. — Але і я не сліпа, моя хороша. Я далеко не сліпа.

    — Місіс Левінські, я не думаю...

    Жінка занадто різко обірвала мою спробу заперечити. Вона стиснула мою долоню міцніше і рівно вимовила:

    — А я упевнена. Вже повірте старенькій, в людях я навчилася розбиратися за стільки років. Леонардо закоханий у вас. Абсолютно точно.

    Прошепотівши закінчення фрази, жінка підморгнула і уляглася зручніше. Її не турбувало те, що вона поселила в мені своїми словами. Можливо, їй хотілося вірити в те, що вона бачила. Може так місіс Левінські намагалася повернути молодість. Дивилася на Лео, а згадувала чоловіка. Будь-який з цих варіантів мав право на життя. Тим більше, коли перевіривши карту жінки біля підніжжя лікарняного ліжка, я прочитала саме те, що і чекала:

    "Лікар Медок Крістіан. Лікар загальної практики інтерн Леонард Кім-Гальяно".

    Загасивши світло, я обережно прикрила двері палати і пішла назад до Мері. Дівчина вже встигла прибрати у вестибюлі, а помітивши мене, посміхнулася. Пацієнти повернулися в палати, а на годиннику була четверта ранку.

    Кінець зміни.

    Позіхнувши, я махнула дівчині, що йду збиратися, а Марі кивнула і тихо пішла у бік господарських приміщень. Проходячи повз оперблок, я зупинилася. Повернулася тривога, а бажання дізнатися про його стан тільки посилилося.

    Крістіан напевно допоміг йому. Для чого хвилюватися? Тим більше через кого?

    Постоявши так ще трохи, все ж пішла далі і повернулася в коридор, де знаходився гуртожиток. Згадавши, що вранці у мене назначена зустріч з дівчатками з дослідницької групи, я вирішила прийняти душ і декілька годин поспати в шпиталі.

    Їхати у Бруклін і втрачати купу часу на дорогу сенсу не було. Увійшовши всередину, я огляділася. Не помітивши ознак присутності хоч би однієї живої душі, на ходу зняла з себе халат і верхню сорочку, залишившись в майці. У шпиталі душові вважалися загальними для усіх, і знаходилися на нульовому поверсі поряд з пральнею. Вночі в них зазвичай не було нікого, а тому ідея помитися здавалася усе більш привабливою.

    Зібравши необхідне, я прихопила зручніше рушник і тихо вийшла. Пройшовши декілька коридорів опинилася біля ліфтів, а спустившись вниз, завмерла.

    Помитися наодинці не вдасться.

    Я скривилася від досади, як тільки почула шум води. Пройшовши пральню, потягнула за ручку і увійшла до досить довгого приміщення, звичайно ж, не схожого на спартанські душові в казармах. По обох сторонах в ряд вишикувалися повністю відокремлені просторі душові кабіни. Потягнувши за ручку дверець крайніх з них, я увійшла всередину і стала біля невеликого дзеркала. Кому прийшло в голову митися в такий час, я не знала, тому плюнула на сусідство, і роздяглася.

    Ставши під гарячі струмені води, мало не замугикала від задоволення. Занадто важкий і напружений день ніяк не "змивався" і не відпускав. Я не могла забути ранок і погрози Лео досі.

    Здається, ці ігри зайшли занадто далеко. Він поцілував мене в аудиторії! Що якби хтось вирішив повернутися? Що тоді? Новий виток пліток?

    Гучно видихнувши, я з роздратуванням вимкнула воду, але в наступний момент завмерла. Сусід видав незрозумілий звук, а потім щось впало на підлогу і розбилося.

    У такій ситуації, в голову прийшла лише одна думка: хтось з пацієнтів здурів і вирішив приймати ванни серед ночі, а тепер йому стало погано.

    Поспішно обернувшись рушником, я вийшла з кабінки і стала вишукувати джерело шуму. Людина занадто важко дихала. Почавши смикати усі ручки підряд, я потягнула за передостанні двері у своєму ряду, і ті відкрилися. Безперешкодно. Легко і занадто просто.

    Хто міг ось так митися, не закривши двері, стало ясно відразу. Це ж суща дрібниця. Замки придумали ідіоти. А я дурепа!!

    Мені навіть в голову не прийшло ким міг виявитися мій нічний сусід.

    Звичайно ж, переді мною стояв персональний кошмар. Я і не знала, як реагувати у відповідь на те, що бачила. По-перше, я не помітила, що Леонард голий. Абсолютно. Не кожного разу бачиш душову, в якій на підлозі кров. Хоча контури підтягнутих сідниць, і яскраво обкреслених м'язів спини, уловити встигла.

    Бо я ж таки запам'ятала кожну частину його чарівного торсу. Що спереду, що ззаду!

    — Прокляття! — вилаявшись, прикрила очі рукою і увійшла.