Дамір - Iрина Давидова

— Якого хріна ти зробила, ідіотка? — закричав я, увірвавшись в приймальню і накинувшись на Аню, яка сьогодні явно дала зрозуміти, що миритися з присутністю Лії не збирається. — Відповідай! Відповідай, що підсипала Лії в їжу? Негайно!

— Даміре Тімуровичу, я...

— Даміре, відпусти її! Задушиш, і вона нічого тобі не скаже, — спробував зупинити мене Кирило, але я як і раніше тримав руки на шиї цієї стерви.

— Говори, погань, що підсипала?

— Я не…

— Говори! Лікарі знайшли в аналізах отруту. Зізнавайся, мерзото.

— Я нічого не робила, — прохрипіла вона, а у мене з'явилося бажання стиснути її горло ще сильніше.

— Даміре, відпусти її, нехай спокійно скаже, — прогарчав брат, який не менше за мене злякався за Лію.

Я різко відштовхнув цю шваль, яка посміла заподіяти шкоду моїй жінці, і, відійшовши на півметра, пильно свердлив її поглядом.

— Та не робила я нічого! Записи камер подивіться. Налила сік і відразу принесла в кабінет.

— А хто сказав, що отрута була в склянці з соком?

— Так я ж це... Я сама його просто наливала, а їжу взагалі тільки привезла на візку. Все офіціант з ресторану доставив на машині.

— Дзвони, значить, в ресторан! Щоб через півгодини всі були тут — офіціант, який привіз їжу, кухар, директор! Всі!

— Як я їм це поясню?

Я різко зірвався з місця, схопив Аню за шию і прошипів крізь зуби.

— Я знайду правду, будь впевнена в цьому.

Відпустивши її, я широким кроком попрямував до себе в кабінет, і тільки коли сів у крісло, помітив, що Кирило пішов слідом за мною. З люттю дістав пачку сигарет з ящика, і взявши одну, нервово закурив, роблячи глибоку затяжку, одну за одною. Я був страшенно злий на ситуацію. Злий через те, що біля мого носа провернули жахливу річ, за яку я готовий був убити будь-кого. І я зроблю це, коли дізнаюся, хто дійсно винен в тому, що моя мала зараз в лікарні.

— Ти справді вважаєш, що це Ганна підсипала отруту Лії?

— Я завжди обідаю в цьому ресторані, і завжди мені доставляють їжу в офіс від них. Їм немає сенсу мене труїти.

— Тоді чому саме твоя секретарка?

— Я помітив, яким паршивим поглядом вона дивилася на Лію. І моїй дівчинці це не сподобалося, як і мені теж. Що мені думати? Які є ще варіанти?

— Тоді подивися камери.

— Зараз подивлюся, я вже розмовляв з помічником, він має мені принести флешку.

Немов почувши мої думки, в кабінет постукав Микола, мій помічник, з яким я працюю вже багато років.

— Що там? Взяв запис?

— Так, Даміре Тімуровичу, — він простягнув мені флешку і я відразу ж вставив її в ноутбук, не маючи наміру зволікати.

Завантаживши відео, натиснув на кнопку і почав дивитися той момент, коли Аня зайшла в кухню за соком для Лії. Із незадоволеним обличчям вона дістала стакан із шафи, після чого пройшла до холодильника за соком, і дуже недбало налила його в склянку, продовжуючи демонструвати своє презирство. Відставивши графин, схопила склянку і вийшла з кухні, відразу віднісши його до мого кабінету.

— Сука! Тоді що? Невже в їжі?

— Зараз приїдуть з ресторану, але я сумніваюся, що вони щось скажуть путнє. Потрібні експерти, нехай забирають посуд і шукають докази.

— Дякую, Коля. Можеш поки йти, — я дочекався поки чоловік покине кабінет і, повернувшись до брата, вимовив: — Кирило, я ж їх порву всіх, коли знайду, хто це зробив.

— Я знаю. Але краще, нехай цим займається поліція.

— Поліція. Головне, щоб вони мені знайшли, хто посмів!

— Даміре, ти любиш Лію? — несподівано запитав брат, і я різко підняв голову, дивлячись в його очі.

— Ти ж мене знаєш, — почав було я, як він одразу мене перебив.

— Знаю. Тому і питаю.

— Я не розумію, що таке любов і як її відчувати. Лія просто стала для мене важлива, як жодна дівчина раніше.

— Мені це подобається.

— А мені подобається, що вона поруч. Мені хочеться її оберігати, балувати, лю... Бля*ь. Щось я заговорився.

— Просто Лія з тобою не через гроші.

— Ти правий. Я душею відчуваю, що їй подобається бути поруч зі мною.

— Господи, мій старий нарешті закохався.

— Чого це я старий? Оборзів?

— Бачиш, ти заперечуєш старість, але не любов. І цим все сказано.

— Знаєш що? Де ці чортові працівники ресторану? — розлютився я, не готовий визнавати те, що раніше не відчував.