Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

    — Кетрі-і-і-і-н, солоденька, виходь по-хорошому! Бо ми і двері можемо вибити!

    Ледь не знепритомнівши від беззвучного реготу, я розчула оманливо-ласкавий баритон Рікардо. Хлопець виявився налаштованим рішуче, тому коли ручка дверей заходила ходором, я швидко підвелася. У руці вібрував стільниковий, сповіщаючи про вхідний дзвінок від Берні. 

    — Si, senor? — мило відповіла і постаралася приховати сміх.

    — Senorita, виходьте по-хорошому, і дайте рецепт нейтралізації вашої авто засмаги?

    Я не чула голос Берні таким ніколи.

    — А що мені за це буде? — кокетливо запитала.

    — Ma Bella! На нас увесь шпиталь вирячився так, немов ми клоуни в цирку!

    Вирішивши зглянутися, я дістала заздалегідь приготований розчин і відкрила двері. Краще було приготуватися, перш ніж здійснювати настільки необачний вчинок. Адже на фото образ у хлопців виявився не настільки реалістичний.

    Переді мною стояли не мулати гарячої породи, а африканські проводирі племені "тумба-юмба". Шоколадки злостиво посміхнулися. Хлопці вирішили піти в наступ, але у вітальню увійшла Кім. Дівчина тільки прокинулася, і мабуть не чекала такого "сюрпризу".

    — Свята Санта Марія! Рікардо, ти схожий на афро-версію Чегевари, — мало не задихаючись від сміху, Кім переглянулася зі мною.

    — Grasias! — зашипів хлопець і тицьнув в мене пальцем. — Я і не думав, що ви, senorita Шевченко, така підступна особа.

    Кім відверто зареготала, але я все ж доклала зусилля і спробувала говорити серйозно.

    — Можливо, я дійсно підступна. Але хоч би адекватна! Це ж не я замкнула людей в одному з холодильників моргу!

    — Гаразд! Нехай так! — Рік примружився і процідив: — Я визнаю, що закрити тебе в морзі було ідіотською ідеєю. За що... прошу вибачення! Але!

    — Та... дай... ти... — Кім ледве дихала від сміху.

    Вона по черзі вказувала на хлопців пальцем, а я здивувалася, що афроамериканці все ж можуть червоніти.

    — Дай їм розчин... — Кім видала останній смішок і видихнула зі словами: — Я спітніла від сміху.

    — От падлюки! І як же зговорилися?! Ти тільки глянь, Ріку! Як вони зговорилися! — макаронник, (а він таким і залишиться доки не вибачиться), примружився і сів на диван.

    Зглянувшись над потерпілими, я простягнула Ріку флакон з нейтралізуючим розчином. 

    — Наступного разу, я тричі подумаю, перш ніж вирішу пожартувати над тобою, жінко!

    Мексиканець вирвав розчин з руки і поплентався у бік ванної кімнати. Не забув по дорозі схопити за комір і Берні, щоб потягнути з собою.

    Як тільки хлопці сховалися за дверима, я підморгнула Кім і зручніше прихопила рюкзак.

    — Кет! — дівчина несподівано зупинила мене. — На рахунок житла. Ти упевнена?

    Чи упевнена я в тому, що хотіла знайти місце, де не буде його? Де не буде можливості побачити Лео, почути його голос, відчути дурман, який мені ні до чого?

    — Так, — відповіла твердо.

    Ні...

    Кивнувши Кімберлі на прощання, я відправилася забувати.

    Забувати його поцілунок, забувати його слова і те, як він умів грати ними, забувати нашу відверту розмову в морзі. Забувати те, як зваблював мене, наче я дівчисько. 

    У подібних думках пройшли ще три дні. Я кидалася, сумнівалася, ловила себе на тому, як шукала його в натовпі студентів, або видивлялася байк на парковках біля корпусу і шпиталю. Загалом, поводилася неадекватно. Вкрай неадекватно, і ось це налякало не на жарт. Адже... я сумувала. Здається, я почала відчувати, коли він поруч, а коли ні. Інтуїтивно вловлювала, що варто відкрити двері гуртожитку інтернів, відчути аромат свіжості від розкритого вікна, і я побачу Лео на ліжку з навушниками у вухах.

    Він виявляється любив музику. Настільки, що міг не помічати нікого навкруги, коли слухав її.

    Зараз цього почуття не було. Аромат вітру зник. Я відкрила двері в ошатний двоповерховий будинок і оглянула крихітний хол зі сходами на другий поверх.

    Бруклін... Досі не вірилося, що половину практики, що залишилася, я проведу саме так, як мріяла. У маленькому будиночку, який тіснився між такими ж затишними сусідами.

    Не вірилося, що на моє оголошення в чаті іноземців, які шукають житло, відгукнулася місіс Форд. Мила, пухкенька старенька подзвонила сама і запропонувала подивитися невелику квартирку на першому поверсі в одному з будинків у Брукліні.

    — Вам тут сподобається, Кетрін. Я запевняю вас, — жінка відкрила переді мною трохи обшарпані дерев'яні двері і ми увійшли до квартири.

    Вона виявилася дуже затишною, невеликою і милою. На мить в грудях з'явився трепет. Згадалася мама і її листівка на новий рік з таким же красивим краєвидом з вікна.

    — Ось спальня! — жінка відкрила двері праворуч. — Тут свій санвузол і своя вбиральня. Ще один туалет у вітальні, поряд з кухнею. Камін працює, але, в цю пору, він вам навряд знадобиться, — посміхалася, пояснюючи, жінка.

    Я ходила за нею слідом і неквапом розглядала все, у що встигла закохатися. Це місце виглядало ідеальним.

    — Квартира належить синові. Але Брандон поїхав і дозволив здавати його житло, — продовжувала розповідати жінка. — Звичайно, все законно. Я сплачую податок, і ми підпишемо з вами договір. Все згідно букви закону, мила.

    Місіс Форд допитливо заглянула в мої очі, чекаючи вердикту. Вона дуже боялася, що мені не сподобається, проте це виявилося неможливим.

    — Я згодна, — відповівши, я засяяла і кивнула. — Згодна, місіс Форд, і хочу заселитися сьогодні ж.

    Жінка підкинула брови, але швиденько дістала документи і яскраво посміхнулася:

    — Тоді почнімо. Я зараз подзвоню своєму рієлтору, і ми швидко вирішимо усі питання!

    — Чудово, — потягнувшись до сумки, я дістала стільниковий і подзвонила Кімберлі.

    Через декілька годин афро-німецький тандем проводив інспекцію усіх приміщень мого нового затишного куточка.