Твій на місяць - Анастасія Соловйова

Я розчаровано зітхаю. Під шкіру проникає колючий мороз, я торкаюся пальцями до своїх припухлих зацілованих губ, ніби осмислюючи те, що сталося між нами. Дивлюсь на Романа і вперше помічаю в його очах уразливість, через що болісно стискається серце.

Все так заплутано: наше дурне парі, ідеальне побачення з шалено пристрасним поцілунком у фіналі, постійне бажання торкатись один одного, але при цьому невидимий бар'єр з його боку. Я ніяк не можу зруйнувати цю перешкоду. Барахтаюся біля краю в сліпій надії — а раптом колись вийде? Але тут же згадую слова Романа про те, що я не повинна нічого собі вигадувати, і це побачення — лише скороминуща забаганка красеня, що трохи занудьгував від сірості життя.

— Асю, — він важко дихає, моє ім'я виривається хрипким звуком, — тобі час повертатись у гуртожиток.

Бум! Романтичний настрій випаровується в одну мить. Ну який до біса гуртожиток? Як наївна мрійниця, хочу поставити йому питання у стилі: "А які між нами стосунки?" Уявляю, як витягнеться обличчя Романа, якщо він почує таку банальщину. Картинка його здивованої фізіономії миготить перед моїми очима, і я починаю істерично реготати, тримаючись руками за живіт.

— Багато чого в моєму житті бувало, але одними поцілунками я жодного разу не доводив дівчину до сміху, — задумливо чухає підборіддя Роман. — Що коїться у твоїй чарівній світлій голові?

— Та це нервове, певне. Мене жодного разу так не цілували, — все ще схлипуючи від сміху, відповідаю я.

— А тепер я хочу більше подробиць, — глузування з'являється у потемнілому погляді. Мені й радісно, ​​що повернувся колишній Роман, і сумно від того, що вираз зворушливої ​​беззахисності так швидко розсіюється в глибині його очей.

— З чим це порівняти? Ось уяви: ти слухаєш музику на старенькому ноутбуці, у якого хриплять динаміки, а на високій гучності звук повністю спотворюється, тому замість улюбленої композиції ти чуєш неприємний шум і вереск. І через кілька років ти купуєш сучасний ультрабук, а до нього на додачу круті навушники з функцією активного шумопоглинання. Насамкінець за порадою однокурсника ти встановлюєш програмне забезпечення, яке підлаштовується під індивідуальні особливості твого слуху, купуєш підписку на Deezer і, нарешті, включаєш улюблену музику. Вона звучить божественно: насичено, тонко, чуттєво, глибоко. І тобі важко дихати, серце стискається від кожного звуку, а душа наче злітає в небеса. Ти розумієш, що більше ніколи не зможеш повернутися до старого ноутбука з убитими динаміками. Відтепер музика — твоя пристрасть, і тобі залишається лише змиритися з новим життям.

На мою думку, я щойно завуальовано зізналася Роману у своїх почуттях. Він моя музика, моє натхнення і моя найшаленіша надія.

— Філолог ти мій, — усміхається Роман, обіймаючи мене за талію та притягуючи до себе. — У житті не порівняв би поцілунок із музикою. Але ж ти пам'ятаєш свої слова?

— Які?

— Що цілувати дівчину я повинен тільки в тому випадку, якщо вона відгукнеться в мені трепетом і ванільними мурашками по шкірі. Твоє завдання виконане.

Мене коробить від останніх слів. Завдання? І все?

— Ти тепер почуваєшся щасливим? — вдихаю аромат його одеколону, жмурюся в очікуванні відповіді.

— Зараз так. Але не забувай, що я тобі казав. Одне побачення, продовження не буде.

— Та пам'ятаю я, ти — розчарований життям дорослий мужик, який боїться власних почуттів, тому ховається за непробивним панцирем, а оточуючим демонструє непогано зіграну роль саркастичного бездушного мізантропа.

— Все трохи не так, — каже Роман, обпалюючи шкіру своїм подихом. — Але багато в чому ти маєш рацію, заперечувати не буду.

— А в чому ж я помиляюся?

— Я не боюся своїх почуттів. У мене їх просто нема.

Він злиться. Випльовує слова, відвертається від мене. Але я ні на мить йому не вірю.

— Якщо тобі спокійніше так думати, то добре, вдаю, що повірила, — сумно посміхаюсь, усвідомлюючи, що насправді пора б повернутись у гуртожиток і забутися безглуздим сном. — Я піду, мабуть.

Швидким кроком прямую до гуртожитку, виринаю з темряви на яскраво освітлений майданчик, біля якого юрмляться закохані парочки.

— Гарного тобі вечора, Ромо, — кидаю глухо, навіть не дивлячись йому в очі.

— До зустрічі, Асю, — чую його схвильований голос, але все одно не озираюсь. Занадто боляче.

Іду до вхідних дверей, ледве стримуючи сльози. Я б радіти повинна, але ком у горлі утруднює подих. Зараз сховаюся всередині та заспокоюся. На жаль, у гуртожитку немає приватності: у кімнаті сусідки, коридором бродять студенти, кухні та вмивальні зайняті. Залишається тільки туалетна кабінка, бажано знайти ту, у якої зачиняються двері. На моєму поверсі є така.

Мене різко смикають за руку. Спотикаюся і падаю в обійми Романа. Чому він не пішов? Ми ж попрощалися. Може, помітив відчай, що пролунав у моїх словах? А як ще реагувати: спочатку цілує до тремтіння в колінах, а потім каже, що жодних почуттів не відчуває! Хіба пристрасть це не почуття? Ненавиджу брехню!

— Мені треба йти, забув? — роздратовано кидаю, розглядаючи крізь плече Романа засніжене дерево і парочку, що захоплено цілується під ним.

— Встигнеш, — він послаблює обійми, торкається пальцями до мого підборіддя і дбайливо повертає моє обличчя до себе. Я не опираюсь. — Подивись на мене, будь ласка.