Дамір - Iрина Давидова

— Ліє, вгадаєш моє бажання?

— А повинна?

— Повинна, — впевнено відповів він, трохи примруживши очі.

— Що мені вгадувати, якщо ти готовий роздягнути мене прямо зараз, — чесно зізналася я, бачачи його хтивий погляд.

— Мені подобається твій настрій. Але ще більше я готовий вигнати всіх відвідувачів і підлеглих, щоб ніхто не смів витріщатися на тебе. Сховай ногу, Лі, благаю.

І я одразу накрила стегно сукнею, не бажаючи дратувати Даміра, та й радувати інших чоловіків.

Вечір проходив спокійно, ми дочекалися наше замовлення, вечеряли, розмовляли на різні теми, іноді сміялися, а іноді просто мовчали, дивлячись один на одного. Час пролетів неймовірно швидко, і коли я подивилася на екран мобільного, було вже за північ. Дамір мовчки розрахувався за вечерю, подав мені руку і ми так само разом вийшли з ресторану.

— Оксано, — звернувся він до адміністратора готелю, яка обернувшись, сексуально посміхнулася йому. — Дайте мені ключ від президентського номера.

Я була шокована його проханням і, насупивши брови, обернулася до нього, похмуро дивлячись в карі очі:

— Даміре, ти привіз мене сюди, щоб трахнути? Ти серйозно?

Не знаю чому, але від цих слів, я помітила, як він спохмурнів, а дівчина, яка стояла за стійкою, єхидно посміхнулася.

— Ліє...

— Ти за кого мене маєш?

— Ліє, послухай, — знову спробував мені пояснити Дамір, але нічого не вийшло.

— Я що, схожа на повію?

— Ліє, вислухай мене! — голосніше, ніж слід було, вимовив він, міцно стискаючи кулаки.

— Та йди ти під три чорти! — виплюнула я і, розсердившись, підхопила поділ сукні й вискочила на вулицю, забувши про шубу.

Я була неймовірно зла на Даміра за його поведінку. А ще мені було боляче від того, що тепер подумають його підлеглі про мене. Як він міг так вчинити? Невже я схожа...

Різкий ривок вирвав мене з думок, і я отямилася притиснутою до сильного тіла, а на мої плечі лягла шуба, і мені вмить стало тепліше. Але не душі.

— Захворіти хочеш? — прогарчав він, дивлячись мені в очі, а я лише заперечливо похитала головою, і спробувала вирватися з його рук. — Значить так, мала, тепер ти вислухаєш мене! Я привіз тебе сюди, щоб повечеряти, і я страшенно втомився для сексу. Ти знаєш, який сьогодні важкий у мене був день. А тому просто хотів лягти спати.

— Так і лягав би! Відправив би мене на таксі й лягав би.

— Я хотів лягти спати поруч із тобою! І у мене жодного разу не з'явилася думка, що ти повія, бо тоді я поводився б з тобою зовсім інакше! Зрозуміла?

— Ні. Можна було мене запитати. Чи моя думка тебе не цікавить?

— Дуже цікавить, Ліє, мене все цікавить, що пов'язано з тобою. Але погодилася б ти, якби я запитав?

— Ні.

— От бачиш.

— Але й так я тим більше не згодна!

— Лохонувся, що поробиш? Але я, правда, хотів з тобою просто поруч поспати, притиснути тебе теплу й спати. Іди до мене, — попросив він, і я припала до нього, вдихаючи приємний запах Даміра.

— Тепер твої підлеглі думають, що я твоя чергова підстилка.

— Головне, що я знаю, що це не так. І мене не хвилює думка оточуючих.

— Мене теж, але це не найкращі чутки. Відвези мене додому, будь ласка, — тихенько попросила я, піднявши голову й заглядаючи в очі.

— Звичайно, — і відразу ж, пройшовши до машини, ми сіли в салон, і виїхали на дорогу.

Дамір неголосно включив музику, і я, зручно влаштувавшись в кріслі, розімліла в теплі, дивлячись на його профіль. Який же він красивий — гарний і сильний, що не могло мене в ньому не привертати. Але як же я боялася його краси. Такий чоловік ніколи не залишається без уваги, а Дамір любив жінок, і саме це мене й лякало найбільше. Наскільки він ласий? Наскільки вистачить його витримки бути тільки зі мною? Так, він нічого не обіцяв, але й сам щойно зізнався, що я не одна з його панянок. Значить, приваблювала його не тільки зовні? Скільки в мене було питань, але я поки боялася вимовляти їх вголос. Тому що не знала, що почую у відповідь. Можливо те, що мені не сподобається і завдасть болю, або просто неприємно стане від його слів. Але як же мені хотілося стати його єдиною, щоб у нього навіть не було думки проміняти мене на іншу. Щоб він завжди хотів тільки мене. Можливо, з часом забажав, щоб я народила йому дитину.

Ех, мрії юної дівчини, яка дивиться на світ крізь рожеві окуляри.

Відірвавши погляд від гарного обличчя, я повернулась до вікна, і завмерла, розуміючи, що щось не так.

— Даміре, а куди ми їдемо? — одразу поставила питання, яке мене хвилювало.

— Додому, — буденним тоном відповів він, навіть не глянувши на мене.