Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу

Статуя. Коротко кажучи, моя доню, якщо ти підеш на небо, не бувши призначеною до цього самою природою, тобі там буде не гаразд.

Анна. А хто посмів сказати, що я не призначена до того самою природою? Найвидатніші панотці церкви — і ті не мали жодного сумніву щодо цього. І мій обов’язок — негайно залишити це місце.

Диявол (ображено). Воля ваша, сеньйоро. Я від вас сподівався на кращий смак.

Анна. Тату, гадаю, що й ви підете разом зі мною? Не можна ж вам залишатись тут! Що скажуть люди?

Статуя. Що скажуть люди? Які саме люди? Адже всі найкращі люди тут, і панотці церкви, й інші. Так небагато йде на небо і так багато сюди, що кількість блаженних на небі ввесь час меншає. Тих, що їх за минулих часів вважали за святих, панотців, обранців, — тепер вважають за диваків, фантазерів, самотників.

Диявол. Це правда. З самого початку моєї кар’єри я знав, що, незважаючи на ту кампанію наклепів і брехні, яку повели проти мене, я вийду переможцем у цій довгій боротьбі, бо за мною стоїть громадська думка. Кінець кінцем, всесвіт — установа конституційна: більшість у ній вирішує все, і з такою більшістю, як у мене, я не можу довго лишатись у зневазі.

Дон Жуан. Я думаю, Анно, що вам краще залишитись тут.

Анна (ревниво). Ви не хочете, щоб я пішла разом з вами.

Дон Жуан. Звичайно, ви самі не схочете увійти до раю поруч з людиною, що всі її відцуралися.

Анна. Усі душі однаково цінні. Адже ви каєтеся, так?

Дон Жуан. Ах, люба Анно, яка ви наївна! Невже ви гадаєте, що небо подібне до землі, де люди упевнені, що треба лише розкаятися, щоб раз вдієне зробилось невдієним. Лише взяти слово назад, щоб сказане зробилось несказаним, і що правду можна знищити, якщо умовитись вважати її за брехню? Ні! Небо є притулок владарів дійсности. Ось чому я йду туди.

Анна. Дякую вам. Я йду на небо по щастя. Досить з мене дійсности й на землі.

Дон Жуан. Тоді вам краще залишитись тут, бо пекло є притулок недійсного й шукачів щастя. Пекло — єдине пристановище, де можна переховуватись від неба, цього притулку владарів дійсности, як і від землі, цього притулку рабів дійсности. Земля є дитяча світлиця, де чоловіки й жінки удають героїв та героїнь, святих і грішників, але їхня тілесність гонить їх геть з цього раю безумців; голод, холод і жага, старість, знесилення, хвороба і над усе смерть — обертають їх на рабів дійсности. Тричі на день треба їсти й перетравлювати їжу; тричі на сторіччя повинно з’являтись нове покоління; всі епохи, хоч які б вони були — епохи віри, поезії, науки, — всі вони, по суті, спонукалися одною тільки молитвою: «Зроби мене здоровою твариною». А тут людина звільняється від тиранії тіла, тут вона вже не тварина, вона — дух, привид, примара, ілюзія, умовність, тут вона безсмертна і не має віку. Одне слово: безтілесна.

Тут не існує ані соціальних питань, ні політичних, ні релігійних і, що, мабуть, найкраще — не існує питань гігієнічних. Тут ви звете вашу зовнішність красою, ваші емоції — коханням, ваші почуття — героїзмом, ваші поривання — чеснотами,— так само, як і на землі. Але тут немає грубих фактів, які перечать почуттям, немає тут повних іронії контрастів між вашими потребами й вимогами, жодної людської комедії, але нескінченна поезія, універсальна мелодрама. Як говорить у своїй поемі наш німецький друг: «Поетично безглузде тут — здоровий розум, і довічно жіноче тягне нас вище й вище», — хоч ми й не рушаємо з місця. І ви хочете покинути цей рай!

Анна. Але коли пекло таке гарне, то які ж повинні бути прекрасні небеса!

Диявол, Статуя і Дон Жуан усі разом бурхливо протестують; потім, засоромившись, замовкають.

Дон Жуан. Прошу вибачити мені!

Диявол. Зовсім ні, це я урвав вас!

Статуя. Ви хотіли щось сказати?

Дон Жуан. Після вас, панове.

Диявол (звертаючись до Дон Жуана). Ви так красномовно говорили про переваги мого царства, що я даю на вашу волю змалювати й темні сторони протилежної нам установи.

Дон Жуан. На небі, люба пані, як я собі це уявляю, живуть і працюють, замість щоб гратися й когось із себе уявляти. Там ви бачите всі речі такими, які вони є насправді; полуда спадає з ваших очей. Ваша непохитність і загибель утворюють вам славу. Якщо на землі й тут відбувається безперервно вистава, і всесвіт є сцена, то небо є тим, що поза сценою. Але небо не можна описати за допомогою якоїсь метафори. І я йду тепер туди, бо сподіваюсь, що там я позбудуся, кінець кінцем, брехні і нудної банальної гонитви за щастям; там я порину в цілковите споглядання.

Статуя. Ух.

Дон Жуан. Сеньйор командоре, я не ганьблю вас за це ваше почуття огиди, — сліпому нудно в картинній ґалереї. Але як вам дає насолоду споглядати такі романтичні примари, як краса і втіхи, так і мені даватиме насолоду споглядання того, що мене більш за все цікавить, а саме: життя — тої сили, що завжди тяжить до можливо більшого самоспоглядання. Як ви гадаєте, що розвинуло мій мозок? Не потреба рухатись, бо й пацюк рухається так само як і я, дарма що мозок має вдвоє менший; не просто потреба діяти, а потреба знати, що я дію, бо інакше в сліпому змаганні жити й діяти я загублю себе.

Статуя. Ви загубили б себе, мій друже, в сліпій спробі битися на дуелі, коли б не моя нога.

Дон Жуан. Зухвалий грубіяне, ваш сміх перейде в огидну нудоту, ще доки ранок настане.

Статуя. Хе-хе! Пам’ятаєте, як я налякав вас, коли сказав щось подібне до цього з мого п’єдесталу в Севільї? Без моїх тромбонів це звучить досить мізерно.

Дон Жуан. Кажуть, що це звучить досить мізерно навіть і під акомпанемент ваших тромбонів.

Анна. О тату, не переривайте його такими порожніми жартами. Отже, виходить, що на небі немає нічого, крім споглядання, Дон Жуане?

Дон Жуан. На небі, що я його шукаю, немає іншої радости. Але там є завдання — допомагати життю в його поступі. Подумайте лише, скільки це життя марнує своїх сил, як спустошує себе,