Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу
Стара жінка. Не може цього бути!
Дон Жуан. Спробуйте.
Стара жінка. Тоді — сімнадцять!
Дон Жуан. Почекайте! Перш ніж ви вирішите, я хотів би вам зауважити, що це питання моди. Був час, коли ми захоплювалися сімнадцятьма роками, але це тривало недовго. Якраз нині наймодніший вік є сорок чи, скажімо, тридцять сім; але вже є деякі прикмети, що мода знов-таки зміниться. Якщо ви були гарні в двадцять сім років, я б порадив спробувати цей вік і запровадити, таким чином, нову моду.
Стара жінка. Я не вірю жодному вашому слову. Ну, гаразд. Хай буде двадцять сім.
Сильний порив вітру. Стара жінка обертається на молоду й таку гарну, що в сяйві, яке залляло її раніше тьмяно-жовте обличчя, її можна прийняти за Енн Вайтфілд.
Дон Жуан. Донна Анна де Уллоа!
Анна. Як? Ви мене знаєте?
Дон Жуан. А ви забули мене?
Анна. Я не можу розгледіти вашого обличчя. (Він знімає капелюха). Дон Жуане Теноріо! Страхіття! Вбивця мого батька! Навіть тут ви переслідуєте мене.
Дон Жуан. Заперечую. Я не переслідую вас. Дозвольте мені віддалитися. (Йде).
Анна (хапаючи його за руку). Не залишайте мене одну в цьому жахливому місці.
Дон Жуан. З умовою, що ви не розтлумачите цього, як переслідування.
Анна (випускаючи його руку). Ви можете, звичайно, дивуватись: я терплю вашу присутність. Мій любий, любий батько!
Дон Жуан. Хотіли б ви його побачити?
Анна. Мій батько тут?!!
Дон Жуан. Ні, він на небі.
Анна. Я це знала. Мій благородний батько! Він тепер дивиться на нас звідтіля, з неба. Що повинен він відчувати, бачачи свою дочку тут, у цьому місці, в розмові з його вбивцею!
Дон Жуан. До речі, якщо ми його зустрінемо...
Анна. Як можемо ми його зустрінути? Адже він на небі?
Дон Жуан. Час від часу він спускається сюди, щоб глянути на нас. Йому нудно на небі. Дозвольте попередити вас, якщо ви зустрінете його й говоритимете про мене як про його вбивцю, він буде смертельно ображений. Він потверджує, що б’ється на шпагах багато краще, ніж я, і що коли б він не послизнувся, то конче убив би мене. Немає сумніву, що він каже правду, — я ніколи не був гарним фехтувальником. Я ніколи не сперечаюсь з ним з приводу цього, і ми тепер великі друзі.
Анна. Немає нічого ганебного в тому, що воїн пишається своїм умінням орудувати зброєю.
Дон Жуан. Вам би не хотілося, мабуть, зустріти його?
Анна. Як смієте ви таке говорити?
Дон Жуан. О, тут звичайно всі те саме відчувають. Пригадайте, хіба на землі — певна річ, ми в цьому ніколи не зізнаємось, — до смерти кожного знайомого, навіть якого ми дуже любили, не домішується ще й почуття якогось задоволення, що ось, нарешті, ви його збулися?
Анна. Жалюгідна людино! Ніколи, ніколи!
Дон Жуан (спокійно). Я бачу, вам це почуття знайоме. Так, похорон є завжди свято у жалобному вбранні, особливо, коли це похорон родича. У всякому разі, родичаються тут дуже рідко. Ваш батько цілком звик до цього, він не чекатиме від вас жодної відданости.
Анна. Жалюгідна людино! Усе своє життя я носила жалобу по ньому.
Дон Жуан. Так, це було вам до лиця. Але одна справа носити жалобу ціле життя, а інша — цілу вічність. До того ж, ви тут така сама мертва, як і він. Чи може бути що смішніше, коли один померлий носить жалобу по другому померлому? Не обурюйтесь і не лякайтеся, моя люба Анно,— пекло кишить містифікаціями (правду казати — нічого іншого тут і немає); але ті містифікації, що зв’язані зі смертю, віком і зрадами, тут відпадають, бо всі ми тут мертві й вічні. Незабаром ви до цього всього пристосуєтесь й звикнете.
Анна. І всі чоловіки зватимуть мене своєю любою Анною?
Дон Жуан. Ні, це я якось помилився на слові. Прошу пробачити мені.
Анна (майже ніжно). Жуане, чи ви справді кохали мене, коли так погано повелися зі мною?
Дон Жуан (нетерпляче). О, прошу вас, не розпочинайте балачок про кохання. Тут усі тільки й говорять, що про кохання,— про красу кохання, її святість, її одухотвореність, її... чорти його батька знає, про що ще! Прошу пробачити за негарне слово, але все це мені так набридло! І жодний з них і сам не знає, про що балакає, а я знаю. Вони думають, що досягли найдовершенішої любови, бо стали безтілесні. Справжня розбещеність уяви! Ху, яка гидота!
Анна. Невже і смерть неспроможна була ушляхетнити вашу душу, Жуане? Невже той жахливий вирок, що його виконавцем була статуя мого батька, не навчив вас бути поштивим?
Дон Жуан. До речі, як почуває себе вельмишановна статуя? Чи відвідує вона ще й досі ввечері розпусників, щоб потім кидати їх сюди, у цю безодню?
Анна. Ах, ця статуя призвела мене до великих витрат. Хлопчаки з чернецької школи не давали їй спокою: шибеники одбивали від неї шматки, а працьовиті писали на ній свої прізвища. За два роки довелося зробити три нові носи й безліч пальців. Зрештою, довелося віддати її на волю долі; боюсь, що тепер вона страшенно скалічена. Мій бідний батько!
Дон Жуан. Цить! Слухайте. (Залунали два сильні акорди синкопами: D-мінор і його домінанта,— звук, що завжди хвилює справжнього музиканта). А, Моцартова музика статуї командора! Це ваш батько. Вам краще було б зникнути, а я тим часом підготую його. (Вона зникає).
Із порожнечі виступає жива статуя з білого мармуру, що являє собою величного старого. Він несе свою величність з безмежною грацією. Ступає, як на пружинах; кожна зморшка на його лиці сяє врочистою радістю. Різьбар надав йому бездоганно стрункої фіґури, і він бадьоро й гордовито несе її; кінчики вусів закручені догори, і це надає йому вигляду, що, якби не його іспанське благородство, то його можна було б назвати фатом. Він у добрих відносинах з Дон Жуаном, його голос з дуже вишуканими інтонаціями наскільки нагадує голос Ребука Ремсдена,
