Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

Приїхав він до С. ранком і зайняв у готелі найкращий номер, де вся підлога була обтягнута сірим солдатським сукном, і була на столі чорнильниця, сіра від пилу, з вершником на коні, у вершника була піднесена рука з капелюхом, а голова відбита. Швейцар дав йому потрібні відомості: фон Дідеріц живе на Старогончарній вулиці, у власному будинку — це недалеко від готелю, живе добре, багато, має свої коні, його всі знають у місті. Швейцар вимовляв так: Дридиріц.

Гуров не поспішаючи пішов на Старогончарну, відшукав будинок. Якраз проти будинку тягся паркан, сірий, довгий, з цвяхами. «Від такого паркана втечеш», — думав Гуров, поглядаючи то на вікна, то на паркан.

Він міркував: сьогодні день неслужбовий, і чоловік, мабуть, дома. Та й без того, було б нетактовно увійти в дім і збентежити. Якщо ж послати записку, то вона, чого доброто, потрапить до рук чоловікові, і тоді все можна зіпсувати. Найкраще покластися на випадок. І він усе ходив по вулиці і коло паркана і піджидав цього випадку. Він бачив, як у ворота ввійшов жебрак і на нього напали собаки, потім, через годину, чув гру на роялі, і звуки доносилися слабкі, невиразні. Мабуть, Анна Сергіївна грала, Парадні двері раптом відчинились, і з них вийшла якась бабуся, а за нею біг знайомий білий шпіц. Гуров хотів покликати собаку, але в нього раптом забилося серце, і він від хвилювання не міг згадати, як звати шпіца.

Він ходив, і все більше ненавидів сірий паркан, і вже думав роздратовано, що Анна Сергіївна забула про нього і, може, вже розважається з іншим, і це так природно в становищі молодої жінки, яка змушена з ранку до вечора бачити цей проклятий паркан. Він повернувся до себе в номер і довго сидів на дивані, не знаючи, що робити, потім обідав, потім довго спав. «Яке все це дурне і клопітне, — думав він, прокинувшись і дивлячись на темні вікна; був уже вечір. — От і виспався навіщось. Що ж тепер уночі робитиму?»

Він сидів на ліжку, накритому дешевою сірою, наче лікарняною, ковдрою, і дражнив себе з досадою: «От тобі й дама з собачкою… От тобі й пригода… От і сиди тут».

Ще вранці, на вокзалі, йому впала в очі афіша з дуже великими буквами: йшла вперше «Гейша». Він згадав про це і поїхав до театру. «Дуже можливо, що вона буває на перших виставах», — думав він.

Театр був повний. І тут, як взагалі в усіх губернських театрах, був туман над люстрою, гомінко непокоїлась гальорка; в першому ряду перед початком вистави стояли місцеві франти, заклавши руки назад; і тут у губернаторській ложі на першому місці сиділа губернаторська дочка в боа, а сам губернатор скромно ховався за портьєрою, і видно було тільки його руки; коливалась завіса, оркестр довго настроювався. Весь час, поки публіка входила й займала місця, Гуров жадібно шукав очима.

Увійшла й Анна Сергіївна. Вона сіла в третьому ряду, і коли Гуров глянув на неї, то серце в нього стиснулось, і він зрозумів ясно, що для нього тепер на всьому світі нема ближчої, дорожчої і важливішої людини, ніж вона; вона, загублена в провінціальній юрбі, ця маленька жінка, нічим не видатна, з вульгарного лорнеткою в руках, заповнювала тепер усе його життя, була його горем, радістю, єдиним щастям, якого він тепер бажав для себе; і під звуки поганого оркестру, паскудних обивательських скрипок, він думав про те, яка вона гарна. Думав і мріяв.

Разом з Анною Сергіївною увійшов і сів поряд молодий чоловік з невеликими бакенбардами, дуже високий, сутулий; він при кожному кроці похитував головою і, здавалося, весь час кланявся. Мабуть, то був чоловік, якого вона тоді в Ялті, в пориві гіркого почуття, назвала лакеєм. І справді, в його довгій постаті, в бакенбардах, у невеликій лисині було щось лакейськи скромне, усміхався він солодко, і в петлиці в нього блищав якийсь учений значок, наче лакейський номер.

У першому антракті чоловік вийшов курити, вона зосталась у кріслі. Гуров, що сидів теж у партері, підійшов до неї і сказав тремтячим голосом, усміхаючись силувано:

— Здрастуйте.

Вона глянула на нього і зблідла, потім ще раз глянула з жахом, не вірячи очам, і міцно стиснула в руках вкупі віяло і лорнетку, очевидно, борючись з собою, щоб не знепритомніти. Обоє мовчали. Вона сиділа, він стояв, зляканий її збентеженням, не зважуючись сісти рядом. Заспівали настроювані скрипки і флейти, стало раптом страшно, здавалося, що з усіх лож дивляться. Та ось вона підвелася і швидко пішла до виходу; він за нею, і обоє йшли безладно, по коридорах, по сходах, то підіймаючись, то спускаючись, і мигтіли в них перед очима якісь люди у судових, учительських і удільних мундирах, і все із значками; мигтіли дами, шуби на вішалках, дув наскрізний вітер, обвіваючи запахом недокурків. І Гуров, у якого дуже билося серце, думав: «О господи! І до чого ці люди, цей оркестр…»

І в цю хвилину він раптом згадав, як тоді увечері на станції, провівши Анну Сергіївну, говорив собі, що все скінчилось і вони вже ніколи не побачаться. Але як що далеко було до кінця!

На вузьких, похмурих сходах, де було написано: «Хід до амфітеатру», вона спинилась.

— Як ви мене злякали! — сказала вона, важко дихаючи, все ще бліда, приголомшена. — О, як ви мене злякали! Я ледве жива. Чого ви приїхали? Чого?

— Але зрозумійте, Анно, зрозумійте… — вимовив він півголосом, кваплячись. — Благаю вас, зрозумійте…

Вона дивилась на нього з страхом, з благанням, з любов’ю, дивилася пильно, щоб міцніше затримати в пам’яті його риси.

— Я так страждаю! — казала далі вона, не слухаючи його. — Я весь час