Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу
Такий опис заслуговує на увагу. Кожний, хто уважно придивлявся до волоцюг або відвідував цих працездатних опіканців робітничих будинків, згодиться, що всі ті викинуті за борт життя зовсім не п’яниці чи якісь слабі та немічні. Декотрі з них просто не відповідали класу, в якому народилися. Якраз ті самі властивості, що обертають освічену людину на художника, обертають неосвіченого чорнороба на дармоїда та жебрака. Бувають, звичайно, і такі, що потрапляють до робітничих будинків, бо ні до чого не здатні; але бувають і такі, що потрапляють туди лише тому, що мають у собі досить сили й сміливости, щоб не зважати на соціальні умовності, коли перед ними стоїть альтернатива: або самому з великим напруженням сил здобувати собі засоби до мізерного життя, або йти до робітничого будинку, удавати із себе незаможного й за законом вимагати, щоб його годували, одягали і взагалі давали йому краще утримання, ніж він міг би здобути собі сам. Коли народжена з душею поета людина відмовляється від посади в конторі фактора і голодує в мансарді або воліє стати похлібцем якої-небудь бідної міщанки чи своїх друзів і родичів, ніж працювати не до смаку; коли пані, тому, що вона пані, воліє паразитарне життя й цілковиту залежність, ніж іти і працювати кухаркою або покоївкою — ми ставимось до них поблажливо, з широкою терпимістю. Але так само на таку саму терпимість заслуговує жебрак-дармоїд, як і його різновид — волоцюга.
Крім того, щоб людини з буйною уявою була задоволена із свого життя, треба, щоб вона мала вільний час розказувати самому собі різних байок і взагалі мала всі передумови до таких вигадок і прикрас. Становище некваліфікованого робітника не передбачає такої можливости. Ми надзвичайно експлуатуємо нашого робітника; і коли людина відмовляється бути експлуатованою, ми не маємо жодного права говорити, що вона відмовляється від чесної праці. Будьмо в цьому питанні щирі, бо тоді тільки й можна бути справді задоволеним з цієї п’єси. Коли б ми були розсудливі й передбачливі, чотири п’ятих із нас звернулися б до інспектури в справі бідних по допомогу, розірвали б, таким чином, увесь соціальний устрій на шматки, а реконструктивні наслідки цього були б надзвичайно добротворні. Не робимо ми цього лише тому, що працюємо, як бджоли або мурашки — інстинктивно, за звичкою, зовсім не розмірковуючи. І тому, коли з’являється людина, що вміє міркувати й що, застосовуючи Кантів критерій до свого поводження, справді зможе сказати нам: «Якщо кожний робив би те, що я роблю, світ був би змушений індустріально перетворитися, знищити неволю й жебрацтво, які існують лише через те, що кожний робить так, як ви», то ми повинні поважати таку людину й серйозно міркувати над тим, наскільки корисно йти його слідом. Така людина є фізично й морально здоровий пролетар. Якби то був джентльмен, котрий уживав всіх заходів, щоб одержати пенсію чи синекуру, замість замітати вулиці, то ніхто не ганьбив би його за те, що стоячи перед альтернативою жити за рахунок громади або дозволити цій громаді жити за його рахунок, він із двох лих вибрав менше: безумством було б зробити навпаки.
Отже, ми можемо спостерігати волоцюг Сьєрри без упередження й щиро погодитися з тим, що наша мета, коротко кажучи, — бути щасливими — та сама, що й у них, і що різниця між нашим і їхнім становищем й поводженням — лише випадкова. Одного або двох з них, може, було б краще одразу й свідомо убити, бо трапляються двоногі, так само, як і четвероногі, яких занадто небезпечно залишати не на припоні й без намордників, і яким годі сподіватись, що інші марнуватимуть своє життя на те, щоб їх стерегти. Але що суспільству не вистачає мужности убивати їх, воно, зловивши їх, мститься над ними тим, що завдає їм усяких тяжких кар, мук, принижень, а потім знов випускає на волю з іще побільшеним нахилом до зла. Тому цілком природно, що їх так багато блукає по Сьєррі за своїм ватажком, який, здається, з найменшого приводу міг би їх розстріляти.
Цей їхній ватажок сидить у центрі гурту на уламку скелі з каменярні. Він — висока й сильна людина з горбуватим дзьобастим, наче в папуги, носом, з блискучим чорним волоссям, гострою борідкою, закрученими вгору вусами; в ньому є Мефістофелева афектація, і вона імпонує, — може, тому, що вся сцена припускає більший розмах, ніж Піккаділлі, а може, й тому, що є в цій людині певна сентиментальність, і вона надає йому такої ґрації, яка його навмисну мальовничість цілком виправдує. У нього очі й рот зовсім не як у шахрая; дуже приємний голос і живий і гострий розум. Може, воно й не так, але він здається найсильнішою людиною в цій ватазі. У всякому разі, він краще за всіх відгодований, краще за всіх одягнутий і краще за всіх муштрований. Те, що він говорить англійською мовою, незважаючи на іспанський ландшафт, — не є несподіваним; усі вони, за винятком одного, якого можна взяти за тореадора, що до краю спився, і одного безсумнівного француза, — американці або справдешні лондонські злочинці,— ось чому в цій країні плащів і сомбреро майже всі мають приношені з латками пальта, шерстяні шарфи, котелки і брудні рудуваті рукавички. Лише небагато з них вдягнуті так, як їхній отаман, — широке сомбреро з півнячим пером, встромленим за бинду, ополистий плащ, що доходить аж до високих чобіт,— як бачите, убір не англійський. Всі вони не озброєні. Ті з них, що без рукавичок, тримають руки в кешенях, бо ще на батьківщині звикли, що під чистим небом уночі буває дуже холодно. А вечір такий теплий, що кращого й побажати не можна.
За винятком п’янюги-тореадора, лише одному з усієї
