Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу

Віолетта (тривожно й обурено). Невже ти хочеш працювати? Чи ти хочеш розбити наше щастя?

Гектор. Я не хочу, щоб одруження зіпсувало мою вдачу. Твій друг, м-р Таннер, вже трошки попосміявся з...

Віолетта. Тварюка! Я ненавиджу Джека Таннера.

Гектор (великодушно). О, він добрий хлопець. Йому лише не вистачає кохання гарної жінки, яке б ушляхетнило його душу. До речі, він запропонував поїхати автомобілями до Ніцци, і я хочу, щоб і ти поїхала.

Віолетта. Чудово!

Гектор. Так, але як нам це влаштувати? Бач, вони застерігали мене, відраджували їхати з тобою й конфіденційно сказали, що ти одружена. Це найтяжче довір’я, яке мені довелося придбати. (Таннер і Стрейкер повертаються, Стрейкер іде до авта).

Таннер. Ваша машина, м-ре Мелоун, має великий успіх. Ваш інженер щойно показував її м-ру Ремсдену.

Гектор (жваво, забувшись). Ходімо, Віо...

Віолетта (холодно, показуючи йому очима). Вибачте, м-ре Мелоун, я щось не зовсім зрозуміла...

Гектор (схаменувшись). Я прошу дозволити мені, міс Робінсон, показати вам мою маленьку американську парову машину.

Віолетта. З великою охотою. (Виходять разом).

Таннер. Щодо подорожі, Стрейкере...

Стрейкер (пораючись біля машини). Ну?

Таннер. Міс Вайтфілд збирається їхати зі мною.

Стрейкер. Я так і думав.

Таннер. І м-р Робінсон теж бере участь.

Стрейкер. Так.

Таннер. Ну, так ось що. Коли б ви зробили так, щоб якнайбільше звертатись до мене, а м-ра Робінсона здати на волю міс Вайтфілд, він був би вам дуже вдячний.

Стрейкер (глянувши на нього). Очевидно.

Таннер. «Очевидно!» Ваш дід лише хитнув би головою.

Стрейкер. Мій дід підняв би капелюха.

Таннер. А я б дав вашому милому поштивому дідові золотого.

Стрейкер. Ні, певніше, що п’ятнадцять шилінгів. (Залишає авто й підходить до Таннера). А чого бажає панночка?

Таннер. Вона так само хоче бути з м-ром Робінсоном, як і він з нею. (Стрейкер дивиться на свого хазяїна з байдужим скептицизмом, а потім повертається до авта, насвистуючи свою улюблену пісеньку). Киньте ви цю в’їдливу музику! Що ви хочете нею сказати? (Стрейкер спокійно співає далі, аж поки не закінчує своєї пісні. Таннер увічливо дослухує її й знов звертається до Стрейкера, цього разу дуже серйозно). Енрі, я завжди був прихильником поширення музики серед мас, але я протестую проти того, щоб ви починали цей ваш акомпанемент щоразу, коли згадується ім’я міс Вайтфілд. Ви виробляли таке сьогоднішнього ранку!

Стрейкер (вперто). Це ні до чого! М-ру Робінсонові краще одразу все кинути.

Таннер. Чому?

Стрейкер. Чому? Ви й самі знаєте. Це не моя справа, звичайно, але вам нема чого морочити мені голову.

Таннер. І не збираюся цього робити. Я серйозно не знаю чому.

Стрейкер (добродушно-сердито). О, гаразд, гаразд. Це не моя справа.

Таннер (виразисто). Сподіваюсь, я завжди буду тримати себе на віддалі, як личить між хазяїном і його шофером, і не заважатиму вам своїми особистими справами. Навіть наші ділові стосунки підлягають контролю вашої спілки. Але ж і не зловживайте своїми перевагами. Дозвольте нагадати вам слова Вольтера, який сказав, що те, що занадто нерозумно казати, можна проспівати.

Стрейкер. Це сказав не Вольтер, а Бомарше.

Таннер. Ваша правда, звичайно, Бомарше. Ну, а ви, здається, думаєте, що те, що незручно сказати, можна висвистіти. На жаль, ваше свистіння, хоч і мелодійне, проте зовсім незрозуміле. Нас зараз ніхто не підслухує, — ані мої милі знайомі, ані секретар вашої спілки. Як чоловік чоловікові, Енрі, скажіть мені, чом ви гадаєте, що мій друг не має жодних шансів на успіх у міс Вайтфілд?

Стрейкер. Бо вона ловить когось іншого.

Таннер. Дурниця! Кого саме?

Стрейкер. Вас.

Таннер. Мене!!?

Стрейкер. Ви хочете сказати, — ви цього не знали? Облиште, м-ре Таннер!

Таннер (сердито й серйозно). Ви що — дурня вдаєте чи насправді так думаєте?

Стрейкер (вибухаючи гнівом). Я ніколи не клею дурня. (Холодніше). Так це ж ясно, як двічі по два. Якщо ви цього не бачите, значить, що ви зовсім на таких речах не розумієтеся. (Знов зовсім спокійно). Пробачте мені, м-ре Таннер, але ви запитували мене, як чоловік чоловіка; і я сказав вам, як чоловік чоловікові.

Таннер (волаючи до небес). Так тоді... це я... трутень, павук, намічена здобич...

Стрейкер. Щодо трутнів і павуків, — я не знаю, а що визначена здобич є ви — це саме так, не сумнівайтеся; і на мій погляд, це зовсім не погане дільце для вас.

Таннер. Генрі Стрейкер, найкраща хвилина вашого життя настала.

Стрейкер. Про що ви говорите?

Таннер. Про рекорд до Біскри.

Стрейкер (жваво). Так?

Таннер. Побийте його.

Стрейкер (із самоповагою, що відповідає важливості моменту). Це ви серйозно?

Таннер. Цілком.

Стрейкер. Коли?

Таннер. Зараз. Машина напоготові?

Стрейкер (розгублено). Адже ви не можете...

Таннер (не дає йому договорити й вскакує в автомобіль). Рушаймо в путь-доріженьку! Спершу до банку по гроші, потім до мене по мою валізу, потім до вас по вашу, потім побити рекорд від Лондона до Дувра або Фолкстоуна, потім через канал і все далі на Марсель, Ґібралтар, Ґеную, до якого-небудь порту, звідки можна відплисти до будь-якої магометанської країни, де чоловіків захищають від жінок.

Стрейкер. Авже ж! Жартуєте ви!

Таннер (рішуче). Ну, тоді залишайтеся тут. Якщо ви не хочете їхати, я їду сам (запускає мотор).

Стрейкер (біжить йому навздогін). І я з вами! Містере! Зачекайте хвилиночку! Заждіть! (Він на ходу вскакує в автомобіль).

Дія третя

Вечір у Сьєрра Неваді. Положисті схили гір порослі маслиновими деревами замість яблунь на культивованих клаптиках землі, і де-не-де грушки замість дроку й папороті, що ростуть по диких місцях. Вище — шпилясті скелі й провалля, повні краси й величности. Природа тут зовсім не дика: скоріше, це вишуканий гірський краєвид, змальований вигадливим творцем-художником. Трафаретного надміру рослинности немає: навіть на частих кам’янистих степках відчувається її брак, — поєднання іспанської величі з іспанською ж злиденністю.

Трохи на північ від того місця, де гірський шлях, що йде міжгір’ями, перехрещується із тунелем залізниці з Малаґи до Ґренади, знаходиться один з гірських амфітеатрів Сьєрри. Якщо дивитись на нього з подальшого краю утвореної ним підкови, то трохи вбік, — праворуч проти скелі можна побачити романтичну печеру, яка насправді є закинута каменярня, а ліворуч невеличкий горбок, який бовваніє над краєвидом на шлях, що обходить поза амфітеатром, сполучаючи найвищу точку гірського кряжу з випадковою природною кам’янистою аркою. На горбку стоїть якась людина й дивиться на шлях. Це або іспанець, або шотландець. Мабуть іспанець,