Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу
Октавій. Хотів би, щоб це так і було, як би ти там мене не залякував.
Таннер. Але, поміркуй лише, — що їй і робити, як не шукати собі чоловіка? Завдання жінчине є якнайскоріше вийти заміж, а чоловіче — залишитися нежонатим якнайдовше. У тебе твої поеми, твої трагедії, над якими ти можеш працювати, а в Енн — немає нічого.
Октавій. Я не можу писати без натхнення. А натхнення мені може дати тільки Енн.
Таннер. А чи не краще тоді надихатися нею оддаля — це безпечніше. Петрарка бачив свою Лауру, а Данте свою Беатріче куди менш, ніж ти тепер Енн, а проте вони дали нам першорядні твори, так, принаймні, всі це визнають. Вони ніколи не спостерігали своїх кумирів у хатньому оточенні, і тому це захоплення не кидало їх аж до смерти. Одружися з Енн — і за якийсь тиждень ти знайдеш у ній натхнення не більш як у бутербродах.
Октавій. Ти гадаєш, що вона мені приїсться?
Таннер. Ні, чому? Нам бутерброди не приїдаються, але ж і натхнення вони нам не дають. Так само й вона перестане надихати тебе, скоро з мрії поета обернеться на доброчесну жінку. І доведеться тобі мріяти ще про когось іншого. І зчиниться галас, крик, гамір.
Октавій. Даремно про це й балакати з тобою, Джеку. Ти не можеш цього зрозуміти. Ти ніколи не був закоханий.
Таннер. Я? Я ніколи не переставав ним бути. Я навіть і в Енн закоханий. Але я ані раб кохання, ані блазень. Іди до бджіл, поете: дивись, як живуть вони — і вчись. Небом присягаюся, що коли б жінки могли обійтися без нашої праці, а ми їли б хліб їхніх дітей замість добувати його, вони б убивали нас, як павуки убивають своїх самців або бджоли своїх трутнів. І їхня була б правда, якщо ми тільки на те й були б здатні, щоб кохати.
Октавій. О, якби ми справді вміли кохати! Нема нічого, щоб його можна було прирівняти до кохання. Крім кохання нічого не існує! Без кохання світ перетворився б на саме падлюцтво й огиду.
Таннер. І це говорить людина, що просить у мене руки моєї опікунки! Таві, я боюся, що нас підмінили в колисці, і що ти, а не я є справжній нащадок Дон Жуана.
Октавій. Але прошу тебе не казати такого Енн.
Таннер. Не бійся! Вона вирішила заволодіти тобою, й вже ніщо не зупинить її тепер. Ти — рокований. (Стрейкер повертається назад з газетою). Ось іде «нова людина», що деморалізує себе, як завжди, копійчаними газетками.
Стрейкер. Чи можете ви повірити, м-ре Робінсон, — ми завжди беремо із собою дві газети «Таймс» для нього й «Лідера» або «Ехо» для мене. Але ви думаєте, що я передивляюсь їх? Не дуже. Він хапає мої газети, а я мушу морочити собі голову отим «Таймсом».
Октавій. Хіба в «Таймсі» не друкують прізвищ переможців на верхогонах?
Таннер. Верхогони не цікавлять Енрі. Його слабке місце — це автомобільні рекорди. Ну, що нового?
Стрейкер. Перебіг від Парижа до Біскри, з пересічною швидкістю 40 миль за годину, не враховуючи Середземного моря.
Таннер. Скільки убитих?
Стрейкер. Двоє дурних баранів. Це нічого не становить. Барани коштують небагато. Ті, кому вони належать, навіть раді одержати за них гроші без жодного клопоту з різниками. Але, звичайно, зчиниться галас, і французький уряд заборонить перегони, а ми проморгаємо нагоду. Це доводить мене до сказу, м-р Таннер не хоче їхати зі справжньою швидкістю, коли має повну змогу.
Таннер. Ти пам’ятаєш мого дядька Джеймса?
Октавій. Так. А що?
Таннер. Дядько Джеймс мав першорядну кухарку. Він міг перетравити тільки те, що вона йому приготує. Ну, бідолашний сторонився й ненавидів товариство. Але його кухарка пишалася своїм хистом і хотіла готувати страви принцам і послам. І щоб не втратити її, нещасному старому доводилося двічі на місяць улаштовувати бенкети, які були для нього справжня мука — так ніяково він себе почував. Так ось я, а ось цей молодчик — Енрі Стрейкер, «нова людина». Я ненавиджу подорож, але мені подобається Енрі. А його цікавить лише одне: летіти в шкіряній куртці й окулярах, на два дюйми вкритому порохом, зі швидкістю 66 миль на годину, ризикуючи своїм і моїм життям, звичайно, якщо він не лежить горілиць у багні, під машиною, з’ясовуючи, що саме в ній попсувалося. І якщо я не згоджусь, принаймні на один перебіг у тисячу миль, хоч раз на два тижні, — він кине мене. Кине мене й піде до якогось американського мільйонера, а мені доведеться вдовольнитися поштивим і ретельним парубійком, що скидатиме капелюха й знатиме своє місце. Я Енрів раб, як дядько Джеймс був рабом своєї кухарки.
Стрейкер (у нестямі). Ух! Хотів би я мати машину, що йшла б так швидко, як ви балакаєте, м-ре Таннер. Я лише кажу, що марна трата грошей мати машину, яка у тебе не працює. Вам краще було б завести дитячу колясочку й няньку замість авта й мене, і хай нянька возить вас.
Таннер (заспокоюючи). Гаразд, Енрі, цілком, цілком справедливо. Зараз ми на півгодини поїдемо з вами.
Стрейкер (обурено). На півгодини! (Він іде до своєї машини, сідає і, перегорнувши нову сторінку газети, шукає новин).
Октавій. Бач, він нагадав мені! Тобі записка від Роди (передає записку Таннеру).
Таннер (розпечатує її). Мені здається, що Рода шукає приводу посваритися з Енн. Як правило, англійська дівчина ненавидить більш за свою матір лише свою старшу сестру. А Род — немає жодного сумніву — ставить за свою матір лише свою старшу сестру. Вона... (з обуренням). Ого, мушу сказати!..
Октавій. У чому річ?
Таннер. Рода мала поїхати зі мною покататись моїм автом. А тепер вона пише, що Енн заборонила їй це.
Страйкер навмисно раптом починає насвистувати свою улюблену пісеньку. Вражені й ображені насмішкуватою манерою її виконання, Таннер і Октавій повертаються і запитливо дивляться на нього. Але Стрейкер, здається, дуже зайнятий своєю газетою,
