Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу
Стрейкер. Легшенько, легшенько! Трохи спокійніше, м-ре Таннер!
Таннер. Трохи спокійніше, Таві, ти чуєш? Ти, звичайно, скажеш, що не треба звертати на це уваги. Але цей молодик освічений. А головне, він знає, що ми про себе цього не скажемо. В якій школі ви вчилися, Стрейкеру?
Стрейкер. У Шербрук-Роді.
Таннер. У Шербрук-Роді! Хіба хоч один з нас скаже так само претензійно: Регбі, чи Герру? Або Ітон! У Шербрук-Роді хлопців чогось та вчать. А в Ітон нас відсилають, бо, по-перше, вдома ми заважаємо, а по-друге, щоб ми могли в подальшому житті назвати своїм шкільним товаришем кожного герцоґа, якого тільки хто згадає.
Стрейкер. Ви цього не розумієте, м-ре Таннер. Не школа дає знання, а політехнікум.
Таннер. Це був його університет, Таві. Не Оксфорд, Кембридж, Дергем, Дублін чи Глазґо, і жодна з наших нонконформістських нор Уелса. Ні, Таві, Риджен-Стріт, Челсі. Бороу — я не знаю й половини цих клятих назв — ось його університети. Це не крамнички, де продають класові обмеження, як у наших. Ви зневажаєте Оксфорд, Енрі, га?
Стрейкер. Ні, не зневажаю. Оксфорд, на мій погляд, дуже гарне місце для тих, що люблять такі речі. Там учать вас, як бути джентльменом. А в політехнікумі вчать, як стати інженером тощо. Ви розумієте?
Таннер. Сарказм, Таві, — ось де справжній сарказм! Коли б ти тільки міг прочитати в душі цього Енрі всю глибину його презирства до джентльмена і невимовне пишання тим, що він інженер, ти б злякався. Він відчуває надзвичайне задоволення, коли, наприклад, псується машина, бо тоді яскраво виявляється як уся моя джентльменська безпорадність, так і його робочий хист, умілість і спритність.
Стрейкер. Не звертайте на нього уваги, м-ре Робінсон. Він любить побалакати. Ми з вами його добре знаємо, га?
Октавій (серйозно). А між іншим, у тому, що він каже, є, по суті, багато правди. Я цілком визнаю достойність праці.
Стрейкер (на якого ці слова не справили ніякого вражіння). Це тому, що ви самі ніколи не працювали, м-ре Робінсон. Моя робота й полягає якраз у тому, що я хочу уникнути праці. Від мене й від моєї машини ви одержите більш праці, ніж від двадцяти робітників, до того ж я не п’ю стільки, скільки вони.
Таннер. Ради бога, Таві, не вдавайся з ним у політикоекономічну балаканину. У цій галузі він знає все, тоді як ми — нічого. Ти, Таві, лише поет-соціаліст, а він соціаліст-учений.
Стрейкер (спокійно). Так. Це, можна сказати, бесіда дуже корисна, але мені треба потурбуватись про машину. Що ж до вас двох, вам, я знаю, кортить побалакати про панночок. (Він відходить, порається деякий час біля машини, а потім простує в напрямку дому).
Таннер. Це дуже важливе соціальне явище.
Октавій. Що?
Таннер. Цей Стрейкер. Ми, письменники і взагалі освічені люди, пропагували «нову жінку» щоразу, коли з’являлася не зовсім звичайна, хоч і старого зразка, жінка, і не помітили, як прийшов «новий чоловік». Стрейкер — «новий чоловік».
Октавій. Нічого нового в ньому я не бачу; нова лише його манера привертати твою увагу. Але тепер я хотів би поговорити не про нього. Мені треба поговорити з тобою про Енн.
Таннер. Бач — Стрейкер і це зрозумів. Він, мабуть, навчився цього в політехнікумі. Ну? Що таке з Енн? Посватався?
Октавій (докоряючи сам собі). Так, я був таким йолопом, що зробив це вчора ввечері.
Таннер. Йолопом?! Що це значить?
Октавій (лірично). Джеку! Усі ми чоловіки — такі тварюки: ми ніколи не розуміємо ніжних і витончених почуттів жінки. І як я міг це зробити!
Таннер. Та що ж такого ти зробив, ти, м’якотілий ідіот?
Октавій. Так, звичайно, що ідіот! Якби ти тільки почув, Джеку, її голос, якби побачив її сльози! Цілу ніч я пролежав без сну — все згадував їх. Коли б вона хоч докоряла мені, — мені було б легше...
Таннер. Сльози! Ось де небезпека! Що ж вона тобі сказала?
Октавій. Вона запитала, як я міг припустити, що вона може тепер ще про щось думати, крім свого любого батька. І заридала... (Замовкає).
Таннер (поплескуючи його по плечу). Терпи це, як справжній чоловік, Таві, коли навіть і почуваєш, як віслюк. Це стара пісня: просто їй ще не набридло гратися з тобою.
Октавій (нетерпляче). Не дурій, Джеку. Невже ж ти гадаєш, що цей твій одвічний поверховий цинізм може, хоч до деякої міри, стосуватися такої натури, як вона?
Таннер. Гм? А чи казала вона що-небудь крім цього?
Октавій. Так, і саме тому я і себе і її... виставляю тобі на посміх... розповідаючи, що трапилося.
Таннер (розкаявшись). Ні, любий Таві, я не сміюся, слово чести! У всякому разі, не звертай уваги, кажи далі.
Октавій. Свідоме ставлення до своїх обов’язків у ній таке глибоке, таке незламне, таке...
Таннер. Знаю, знаю! Далі!
Октавій. Бач, тепер ви, цебто ти й Ремсден, — її опікуни; і вона вважає, що всі її обов’язки щодо батька перейшли тепер на вас. Вона сказала, що мені слід було б насамперед поговорити з вами обома. Звичайно, що вона має рацію, але все ж, на мою думку, це трохи занадто. Уяви собі: я мушу прийти до тебе й формально просити у тебе її руки.
Таннер. Дуже радий, любий Таві, що кохання ще не зовсім убило в тобі почуття гумору.
Октавій. Така відповідь не задовольнить її.
Таннер. А моя офіційна відповідь — ясна: хай поблагословить вас небо, діти мої! Будьте щасливі!
Октавій. Я хотів би, щоб ти перестав дурня клеїти. Для тебе це, може, й не серйозно, але для мене, як і для неї, — це дуже серйозна річ.
Таннер. Ти добре знаєш, що Енн настільки ж вільна у своєму виборі, як і ти.
Октавій. Але вона думає не так.
Таннер. О, не так! Звичайно! У всякому разі, кажи, що ти хочеш, щоб я зробив?
Октавій. Я хочу, щоб ти цілком серйозно й щиро сказав їй, що ти про мене думаєш. Хочу, щоб ти сказав їй, що можеш сміливо сповірити її на мене... себто, звичайно, якщо ти в цьому певен.
Таннер. Не маю й жодного сумніну щодо цього. Але що хвилює мене, так це... чи можу я тебе сповірити на неї? Читав ти коли Метерлінкову книжку про бджіл?
Октавій (ледве стримуючи досаду). Я зараз не обговорюю з тобою літературу.
Таннер. Краплиночку терпіння, Таві! І я не обговорюю
