За двома зайцями - Михайло Петрович Старицький

Настя. Чи шов­ко­ве, чи ба­вов­ня­не?

Явдокія Пи­липівна. Шов­ко­ве, на два шістде­сят, та й то че­рез те ус­ту­пив, що ду­же за­ле­жа­ла ма­терія.

Проня. Ви не знать що, ма­мо!

Явдокія Пи­липівна. Чо­го? Єй-бо­гу, прав­да!

Голос (з-за вікна). Та й зе­ле­на ж, як ру­та!

Парубок (до дівчи­ни). Тобі до ли­ця прис­та­ло!

Дівчина. Ди­во й не прис­та­ло б: як­би й на те­бе на­че­пи­ти, то на жа­бу б здав­ся!

Сміх.

Проня. Чуєте, який яр­ма­рок за­ве­ли?

Явдокія Пи­липівна. То пус­те. Ось ще од­на сук­ня жов­то-га­ря­ча, з яко­гось та­ко­го чуд­но­го, що й язи­ком не ви­мов­лю.

Проня. З мух­лен­та­ле­ну.

Явдокія Пи­липівна. Еге ж.

Голос (з-за вікна). Ой, ненько моя, як жар. Аж го­рить…

Парубок. От би мені, бра, на шта­ни!

Проня. За­чиніть вікна!

Явдокія Пи­липівна. Не­хай див­ляться: один то­му час!

Проня. Тут не­за­ба­ром же­них бу­де, а во­ни розташувалис­ь.

Явдокія Пи­липівна (знов ви­но­сить жмут білля). А ось гляньте, які ме­ре­жані та тонкі хус­точ­ки до но­са.

Проня. Ви ще й со­роч­ки при­несіть!

Явдокія Пи­липівна. І при­не­су, тут не­ма со­ро­му: діло сві­то­ве!

Наталка. Ой, які ж гар­не­сенькі!

Парубок (з-за вікна). Гля! Гля! На доб­ро­го ко­за­ка, то ні­ку­­ди й чхну­ти!

Міщанки (з две­рей­). До тво­го но­са й прис­та­ло!

Парубок. Та й у мо­ло­дої ж з доб­ру ковіньку!

Проня. Що ж це ви тут шкан­даль ро­би­те! На­пус­ти­ли му­ж­ви!

Явдокія Пи­липівна (не слу­ха). А ось ук­ри­ва­ло, єдва­бо­ве, ро­же­ве; у Фло­ровськім вистіба­ли.

Настя. Слав­но! Та ве­ли­ке яке!

Наталка. Тут і трьох мож­на вку­та­ти!

Міщанки (з-за две­рей­). Я б під та­ке полізла!

Парубок. Та й я б, як­би поп­ро­си­ли…

Проня. Я не мо­жу вже цього ви­дер­жа­ти! Гетьте, ма­мо, з ва­­шим при­да­ним! Хим­ко, за­чи­няй вікна та по­ви­нось оцей мот­лох! Ходімо, сест­рич­ки, од шкан­да­лю до моєї кімна­ти…

Настя і На­тал­ка. Ходімо, ходімо! (Ідуть).

Xимка вбіга, але Яв­докія Пи­липівна їй ма­ха ру­кою і ра­зом розк­ла­да­ють на стільці всі речі.

Явдокія Пи­липівна. Я ж піду стріча­ти гос­тей, а ти гук­ни ста­ро­го!

Xимка. Доб­ре! (Іде до вікна). Та не лізьте притьмом у ха­ту, одс­тупіться од вікон! (Ви­хо­дить).

Голос (з-за вікна). Чи ба! Хтось приїхав хвай­то­на­ми. Це, ли­­бонь, же­них!

Другі. Де? Де?

Інші. Гетьте! Одс­тупіться! Ой, но­ги! Но­ги!

Голохвостий і два мит­ро­по­личі ба­си.

Голохвостий (ввіхо­дить у фраці, при циліндрі, за ним два мит­ро­по­личі ба­си). Оце всьо, як ви­ди­те, бе­ру: двор ве­ли­чезний, са­док, дом і те, што в до­му.

1-й бас. О, Сірки не убогі! Сірко­ва лав­ка швид­ко пе­рей­де на пер­шу ву­ли­цю на По­долі.

2-й бас. На­бе­ре­те в ки­шені доб­ра.

Голохвостий. Ав­жеж, на­берьом не­ма­ло доб­ра: не в дур­нів уда­лись! Че­рез не­де­лю міста ви й не пізнаєте сього дво­­ру. Отут на ву­ли­цю вчи­щу кам'яний дом пер­во­го хвисон­у на два ета­жа під бля­ша­ною кри­шею; а в ста­рий дом я бу­­ду сви­ней за­га­нять.

1-й бас. Тобі по­щас­ти­ло, бра­те, єй-бо­гу!

2-й бас. Тільки слу­хай сю­ди, па­не Сви­ри­де: я пам'ятаю тро­хи доч­ку Сірків, здається, мов по­га­на…

Голохвостий. То не ме­шаєть, пус­тоє, зна­чить, дєло: аби по­­больше дєнєг, то ми, брат, при боцє за­ве­де­мо… гм…

2-й бас. Важ­но!

1-й бас. Люб­лю!

Голохвостий (б'є по пле­чу). Хе-хе! (Одхо­дить набік). Ко­ли б уже скру­ти­тись швид­че: у ме­не прос­то че­рез ту Се­к­ли­ту душі нєту… Ну, що як ус­ко­чить? Хоч з Києва тікай, не то што! Здається только, я їх уло­жив доб­ре, да во­ни й у сва­рці, на щас­тя… Гос­по­ди, пом'яни ца­ря Да­ви­да і всю кро­тость йо­го!

Ті ж, Про­ня, На­тал­ка, Нас­тя. Про­ня вхо­дить манірно, за нею под­ру­ги.

Голохвостий (підліта з квітка­ми). Поз­вольте, до­ро­гая нє­вєста, ра­ди, зна­чить, щас­ливєйшо­го для ме­ня дня, по­дать вам пу­ке­та і поцєло­вать руч­ку!

Проня (со­ром­ли­во бе­ре). Ах, мер­си! Бонд­жур!

Голохвостий. Крас­ниє цвєти прек­рас­ной квєтцє. (Цілує ру­ку).

Проня. Мер­си! (Набік). Який душ­ка!

Голохвостий. Поз­вольте од­ри­ко­мен­до­вать вам моїх ша­х­­ве­ров: Орест - зна­ме­ни­тий бас мит­ро­по­ли­чий, і не мен­че зна­­ме­ни­та ок­та­ва мит­ро­по­ли­ча - Ки­ри­ло…

Проня (по­дає ру­ку). Очин­но ра­да. Сєдай­те.

Баси. Спа­сибі; ми й пос­тоїмо.

Проня. Нєт, чо­го ж без­по­коїться? Ще й в церкві, как да­сть бог, нас­тоїтесь.

1-й бас. Для та­кої пан­ни і пот­ру­ди­тись мож­на.

Проня. Ви мне комплімен­та пу­щаєте? Мер­си!

1-й бас. Мож­на й при­пус­тить.

2-й бас. Стоїть.

Голохвостий. Об­хож­деніє поніма­ють.

Проня. Да, модні ка­ва­ле­ри. (Одхо­дить під ру­ку з Голох­во­стим).

Той ле­бе­зить.

1-й бас (до дру­го­го). Тут нас, бра­те, ви­пив­ка!

2-й бас. Нев­же? Доб­ре прий­ма­ють?

1-й бас. По­ба­чиш!

Настя (до На­тал­ки). Ди­вись, як ота житься та кла­де но­са на плечі.

Наталка. Еге ж, ну їй уже мож­на…

Настя. Чіпля­тись на шию при всіх?

Баси підхо­дять до них і про­сять під руч­ку.

Проня (до Го­лох­вос­то­го). Ах, не го­воріть мінє та­ко­го, бо я как огонь за­шарєюсь…

Голохвостий. Што ж дєлать, моя до­ро­гая нєвєста, пу­ко­лько, ког­да ето свєто­воє дєло; да у ме­ня прос­то серд­це не ви­дер­жить етой про­во­лоч­ки, єй-бо­гу, мо­жет лус­нуть! Ког­да б пос­коріше уже еті ца­ра­монії.

Проня. Да ужасть как дол­го! Я по­зо­ву ро­ди­телів за­раз. (Іде до пе­карні).