Україна у вогні - Олександр Петрович Довженко

 — Бач, паскуда, прибралась, мов на паску!

 — Не смій так говорити про неї, чуєш! — розгнівався Запорожець. — Не смій, вона свята.

 — Хто?

 Заброда кинув на пісок автомат і підійшов до самого дроту.

 — У... ти... боїшся?

 — Хто-о?..

 Далі вони не витримали і вчепилися, схопивши один одного за руки через дріт. Вони почали ламати один одному руки і пальці. Потім вони обнялися і довго душили один одного через дріт.

 — Тихо, не хрипи! Тихо!..

 — Тихо! Чуєш?

 Довго говорили вони на колючому дроті. Говорили про владу, про землю, про соціалізм. Говорили про куркулів, про заслання, про страждання на чужині, про голод, про смерть, про зради.

 Вони плювали один одному в очі Сибіром і стражданням, голодом і смертю. Вони плювали один одному в лице Гітлером, німецькими погромами і пожежами, шибеницями, рабством і шаленою ненавистю до Гітлера усього світу. Ненависть розбушувалася в їхніх полум'яних душах і виривалася з них страшними вибухами одна проти одної.

 Вони били один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії і стогнали обидва від ударів. Вони то одходили один від одного, то сходилися зовсім близько, і промовляли один до одного, і знову хватали один одного, і вдивлялися один одному в блиск очей і зубів у темряві.

 Вони давили один одного і притискали груди і голови до дроту, і колючий дріт вгрузав у їхні чола, і кров стікала з них, і ненависть, і пристрасть.

 — Тихо, тихо...

 Вони говорили про Москву, і коли Заброда сказав, що Москва вже здалась, Запорожець з усієї сили ударив Заброду, кулаком у лоб так, що іскри полетіли з нього, як з труби.

 — Брешеш!

 — Не брешу... Сам чув по радіо... Пусти!

 — Бреше ваше собаче радіо!.. Чуєш, кажи, що ти брешеш? Кажи, або я тобі зараз голову одкушу!

 — Пусти!.. Ай!..

 — Не пущу! Подай мені хліб! Подай мені хліб, кажу тобі!.. — хрипів Запорожець.

 — Не подам... тихо...

 Вони говорили то тихо й поволі, ніби нехотя, утомившись, і тоді слова виривались з їх уст, як одинокі постріли, то раптом, коли гострота антагонізму починала знову роздирати їхні гарячі душі, вони розстрілювали один одного в упор шаленими ураганами словесного вогню.

 Тоді піна закипала у них на білих губах і бризки вилітали з уст і здавалися іноді іскрами, як у розлютованих драконів.

 — Пусти мене!

 — Пусти! Ай, ай, а!..

 Часом вони з високих верховин свого двобою падали, очевидно, од великої втоми, до звичайних образ і диміли один на одного гидкими брутальними лайками.

 — Пусти... твоїй матері! Пусти, не души мене... пусти, ну, жидівський батько! Злидень!

 — А... Німецький пес... Лакиза німецька... Ай... Пусти!..

 — Ага, просиш, гаде?.. Ось завтра повитягаємо з тебе жили. Наріжемо зірок з твоєї клятої шкіри.

 — Ріжте, чорт вашу душу бери.

 — Сам буду різати. Чуєш? Упаду перед офіцером на коліна, випрошу. Сам!..

 — Слухай, ворогу мій. Ти ж людина. Подумай...

 — Ці самі слова я тобі теж колись говорив, коли ти виселяв мене до Сибіру.

 — То була наша внутрішня справа. А зараз Батьківщина гине, Україна!

 — А що мені Батьківщина?

 — Батьківщина — все!

 — Га? Все? Я все віддам, аби помститись на тобі за свою образу!

 — О, самогубець клятий!

 — Я жертва класової боротьби. Я в'язень!

 — Якщо ти людина, а не диявол, то мусиш знати, що часом в'язні й судді повинні битись поруч, коли Батьківщина гине!

 — Хай гине, хай!

 — Слухай, нечиста сило, невже тебе породила земля наша? — Запорожець відштовхнув Заброду.

 — Що ж ви наробили, німецькі запроданці? — сказав Запорожець коли Заброда підвівся і знову підійшов до нього. — Звідки ви налетіли, чорні круки? Чуєш, темна сило? Все одно ж пропаде ваш Гітлер. Дарма що я загину, не страшно мені смерті. Чуєш? Та страшно мені, коли подумаю, де ж погниють кості обдурених Гітлером бідних селюків наших? У яких Африках, в яких Скандінавіях? У яких пісках та в чиїх морях?

 — У Сибіру, — глухо промовив Заброда і схопив Лавріна за руку.

 — У... Пусти, не крути руку, німецький раб!

 — Хто раб? Я раб?

 — Ти... А ти думав, хто ти?

 — Я...

 — Ага. Плачеш?

 — Я не плачу. Сам ти плачеш, гад! Чого ти плачеш? Оплакуєш долю, проклятий.

 — Іди геть! Я не хочу говорити з тобою, — сказав Запорожець. — Облиш мене одного. Я хочу перед смертю трохи подумати. Іди. Я хочу очиститись од твого дотику. Я народний партизан, чуєш? А ти... труп. Мертвий ти!

 Запорожець подивився на Левчиху.

 — Подай мені хліб, чуєш! Хліб подай! Я його не буду їсти. Я поцілую його.

 — Не подам!!! — осатанів Заброда і почав шалено топтати вузлик з чорним хлібом і мертву Левчишину руку.

 Запорожець неначе скам'янів увесь. Він побачив свою смерть — ось вона, топчеться зовсім близько, люта, невблаганна. І стрепенулася у Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою.

 Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум спалахнули в ньому з такою страшною силою, що він в одну мить ніби возвівся в якийсь надзвичайний ступінь, близький до вибуху.

 — Стій, собако! Не смій топтати! — прохрипів він і страшно блиснув очима.

 Заброда спинився.

 — Га?.. Ага!.. — несамовито агакнув він, роззявивши рота, і повернувся до Запорожця.

 I кинулися вони на дріт іще раз мовчки, ударились грудьми обнялися, і ось тут тільки Заброда відчув, що він загинув.

 Це був уже не той Запорожець. Немов залізними обценьками вчепився він в Заброду, обняв його, зірвав з землі, підняв, тяжко хекнув, з усієї сили шарпонув на себе і притис горлянкою до дроту.

 Порвався дріт. Тоді, вхопившись голою рукою за порвану дротину Запорожець закрутив її навколо Заброди і зав'язав йому на жилуватій шиї смертний вузол.

 Потім він кинувся на дріт. Залізні колючки впивалися йому в босі ноги, в руки, в груди. Вони рвали, роздирали в шмаття його шкіру, але він не помічав уже нічого.

 Він виривався на свободу.

 — Гальт! — гавкнув з-під дерева Людвіг Крауз і, витягаючи